Тарасе, плачеш разом з нами...
На домовини впали матері.
Ну як же так? В твій час було те ж саме,
Й тепер могили свіжі на землі.
Кобзарю, вбили вірменина.
Він, як молитву твій "Кавказ" читав.
Заплакала за ним вся Україна.
А кат московський руки потирав...
Забрали все. Ще й насміхались з Тебе.
До "Заповіту" втерли кірзяки.
Продали землю, ще хотіли - небо,
На Храмах наших ставили зірки.
А ти хотів, щоб квітла Україна.
Вона й цвіла за владним парканом.
А наша поселялася родина
На цвинтарях новеньких за селом.
В ту ніч, Тарасе, я не спав. Молився.
І дзвін Михайлівський просив: не руш!
В ту ніч у ката біс вселився,
Його купили за великий куш.
Тебе віддали у солдати.
Нам снайпер в голову стріляв...
Скажи, Кобзарю, мушу знати,
Хто нам недолю таку дав.
... Врага не буде супостата
Скажи, коли? Скажи мені.
Коли ж то будуть син і мати
вже на оновленій землі.
Оксана Максимишин-Корабель.
26 лютого 2014 р.
"... Врага не буде супостата
Скажи, коли? Скажи мені.
Коли ж то будуть син і мати
вже на оновленій землі."
Актуально й досі, тільки ворог став страшніший.
Ваші вірші, пані Оксано, потрібно приписувати як ліки хворим на українофобство, щоби проснулася в них любов до рідної землі! І тим, кому все одно де жити.
ОксМаксКорабель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Миколо, я дуже хочу щастя для своєї землі і своїх людей. В чужині розумієш, що найдорожче, що є в кожної людини - це рідна земля і батьківська хата
