Стіни шоколадного кольору. Меблі шоколадного кольору. Чашка шоколадного кольору. В ній шоколад. Шоколадні очі навпроти мене. Легкий присмак шоколаду від шоколадної сигарети на губах, вифарбуваних шоколадним кольором. Довкола за столиками люди. Нерв за нервом вмирають. Годинних у формі плитки шоколаду тікає все голосніше. Музика ллючогося шоколаду у кофейниці і невеличкій фабриці шоколаду. Погляд вправо. Погляд в ліво. На неї. Шоколадні очі її опущені на шоколадний столик, а з вуст вилітає дим шоколадного кольору. Погляд підіймається і впивається в мене.
- Ну що, ти подумав? – зненацька.
- Я?
- Ти бачиш тут ще когось.
Оглядаюся – нікого нема.
- Ні, - кажу – Не бачу.
-Тоді відповідай.
Мнуся. Труся. Очі зиркають. Кручу філіжанку в руках. Аби в очі не дивитися. Мене трохи трясе.
- З тобою все добре? – знову питає мене.
Дивлюся на неї впритул. ЇЇ шоколадні очі, здавалося, не мають інших варіацій погляду.
- Так, треба просто трохи пройтись… Я зараз… Я секунду… Чекай.
Іду. ЇЇ погляд знову спускається на шоколадний столик.
Я відкриваю двері ресторації і ледь втримуюся на ногах. Шалений порив вітру тягне мене з кав’ярні. Я зазираю в глибину вулиці і не бачу її. За дверима швидко пролітають хмари. Сірі, темні, трохи сині. Ніч. Я зачиняю двері і переводжу дихання. Так поки я то робив, весь шоколад з кав’ярні кудись зник. І чашка, і годинник, і дівчина з шоколадними очами. На цьому місці тільки сіра, роздовбана руїна. Промінь сонця проривається крізь стелю, освітлюючи моє лице. Настала весна.
