- Діду, чекай...
- А, дожени,- сміявся ще нестарий чоловік.
Він розштовхував великими долонями зарості сухого і тонкого очерету. Зі стрімких стовбурців просто йому на плечі й услід - дівчинці, що не встигала, на голову - летів срібний іній. Чоловік був таким велетенським, що дрібки холоду в білому зимовому світлі різали їй очі блиском, падаючи з висоти його зросту, минаючи саме сонце.
- Дідуууууууу...чекай. Фух. Гаряче.
Дівчинка плюхнулась в кучугуру. Сміялась, заливаючись. Дзвінко. Як пташок з себе випускала. Очерет, немов почувши, перегукував дрібно. Пересміював її, наколовши собі, як на вістря списів, ціле блакитне небо з білими хмарами. Гойдав світ...
"... і для чого нам стільки цього очерету? Знову долівку стелити будем, чи шо?"- мала обтрушувала сніг з подолу кожуха маминого і важко зітхаючи, натягала задовгі рукави "гармошкою" по лікті.
- Діду, от вже стільки того очерету, що Ти шукаєш?
- ...Бога очеретяного.
- Чого?
- Шукаю очеретяного бога. Він голос має. А мені треба для сопілки.
- Так то хіба узимку, дідо?
Дід нічого не сказав. А коли вечір нанизав на стовбурці очерету зорі ( точнісінько, як мама на голки бісер), то думалось дівчинці, що ніколи не мала вона такого намиста. А от коли виросте, та стане гарна, як королівна сама... як візьме її заміж найвродливіший парубок,-то змайструє їй очеретяний бог намисто з зірок. А дід на сопілці з голосу того бога зіграє їм шлюбної... Але снилось їй вже зовсім інше: подвір"я весняне, дрібки ціпяток коло порога і вона їх ні впіймати, ні порахувати не може,- такі ж жовті, як повсюдні пухнасті кульбаби...
Серед синяви студених неба і землі ніс на руках до двох теплих вікон хати на кремезних своїх руках ще нестарий чоловік чи то дівча, чи то сам сон. А далеко вже у нього за плечима зорі блимали серед тонкого очерету. Того, що всенський світ гойдає і ховає від людей бога, який майструє сопілкові голоси...
