Здається, граєш ти не чесно,
Заманюєш мене до своїх лав.
Хоча, мені до біса лесно,
Але б цього ніколи не признав.
Я б не сказав, що дихати все важче
І пред тобою серце б’ється, що кінець.
Мені, мабуть, у тайні жити краще.
Що Данте, що Петрарка для мене не взірець.
Вони ж співали в люди свої вірші-сонети,
Й безжально віддавали себе в вогонь, до тла.
Я лиш актор, вони ж були поети,
Тому на вічну гру мене ти прирекла.
Без гриму, без фанфарів виходжу я на сцену
І під акорд останній скажу свої слова.
Ти ж продала мені свою любов шалену,
А платою за неї – моя є голова.
