"Вона вірила в Божу благодать, священність шлюбу і беззаперечну доброту кожної людини. У всіх інших відношеннях вона була такою ж ідіоткою".
Джонатан Коу "Випадкова жінка"
Коли вкотре оббиваєш пороги лікарень, надмірно втомлених від гарячих сліз, починаєш розуміти...Розумієш.
Розумієш, що холодні, колючі погляди, які неодмінно доженуть тебе(так ніби ти десь посеред безлюдних верхівок Евересту, а зверху на тебе котиться сніжна лавина) - насправді викликані лише заздрістю або ж...Абсолютною байдужістю до твоїх проблем і палким інтересом до твоїх невдач. Розумієш, що всі несхвальні слова, значно болючіші за уколи, що лунають довкола й мов змії пробираються всередину, безжально жалячи серце, - насправді пустий звук, в порівнянні з "Я тебе люблю" від найдорожчої людини. В такі моменти відчуваєш себе справжнім воїном.
Розумієш, що насамкінець ти виявилася абсолютною ілюзіоністкою. Ні, якби ж то чарівницею. Ти просто невтомна будівниця ілюзій про людську справжність і доброту, яка до останнього вірила в те, що якщо ти кладеш людям, яких знаєш багато років, до ніг своє серце, вони неодмінно зроблять теж саме, або ж, хоча б, посміхнуться із вдячністю. Розумієш ще й те, що найважливіше - людяність, яка здається обпікає людям душі, бо інакше чому б більшість у нас час її обходили стороною?
Розумієш, що гроші в цьому житті насправді потрібні лише для того, щоб робити неможливе: зупиняти невпинно сиплючийся пісок в годиннику життя, аби ще не раз побачити турботливі мамині очі, почути бабусине "З Богом!", спіймати посмішку незнайомої тобі дитинки і посміхнутися їй у відповідь.
Розумієш, що насправді ти маєш все, але не думаєш, що колись можеш це втратити і саме втративши, ти починаєш цінувати те, що вже ніколи тобі не дістанеться, бо більше тобі не належить...
