Стоїш одна в намисті мрій,
неначебто когось чекаєш.
Знайома постать у вікні,
і зрозуміло вже мені –
до самоти і ти звикаєш.
Принишк наш гамірливий двір,
вже й вікна відпалахкотіли.
Ти виглядала до тих пір,
допоки вечір не побрів,
вагони в ніч прогуркотіли.
А туга серденько шкребе,
рояться мрії… Ой не спиться!
Отак затьмарюєм себе.
Зостався в небі журавель,
та на вікні ж сидить синиця!
Стою один в самотині.
Вже поміж нами мрій безодня.
Знайома постать у вікні.
І усміхнулась ти мені
і освітила враз безсоння!
Ех, гірка самотність... І навіть та посмішка не виправить ситуації... Гарно відкриваєш душу, Саша! Горжуся тим, що хоч маленьким краєчком стикуюся з тобою!
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І навіть та посмішка не виправить ситуації... 
Гарно відкриваєш душу, Саша! Горжуся тим, що хоч маленьким краєчком стикуюся з тобою! 
