То були ночі, коли можна втратити все,
Що привчали нас до холодних жіночих рук,
Світ поміщався в купе, віра – в уламки сект,
Кохання - у сіті рибалок і очі портових шлюх.
Ті ночі переходили в дні, слизькі наче палуба,
Повні мадери, бочок з вином і тягучим ромом,
І скільки б ти мене не губила і не ковтала би,
Я приносив тобі морфін і сипучі таблетки брому.
Ти засинала на грудях моїх, пробитих наче вітрила,
Відкривала назовні їх, коли хотіла послухати море,
Вибивала на серці хініном, наповнювала чорним мастилом,
І небо ставало таке ж уїдливо темне і чорне.
І я відлітав у те небо повним мазуту птахом,
Крильми бруднив ще незаймані білі хмари,
Та завжди повертавсь на флігель чорного твого даху,
І мерз у дощах, які мене відмивали.
