Їхні руки сповнені ніжністю, саме у цей момент.
Сповільнюються рухи, поволі так…
Знову крихітний імпульс.
Хвиля, хвиля, хвиля!!!!
Поступово набирається той самий ритм,
Кінчики пальців торкаються хаотично,
Чорні, білі.
Повторюється - ні ж бо нове.
Їхні руки сповнені ніжністю, саме у цей момент.
Ось так по черзі грають душі на піаніно.
І нічого прекраснішого на світі не існує.
Хвиля, хвиля, хвиля!!!!
Інша вже мелодія, наповнена іншим змістом.
Емоція прагне вивільнитись.
На свободу! - Вже час.
Але далі відлуння ще приємніше.
Тоненький, пронизливий до клітин звук.
Відчуваєш?
Смичок ледве – ледве торкнувся струни.
Зачепив не ноту, дещо важливіше.
Зачепив подих цілого, величезного світу.
Так грає замріяний скрипаль.
Ідемо далі і щось щоразу стримує.
Таке відчуття ніби сам Моцарт прокинувся .
Металеві струни видають короткий звук.
Протяжні ноти досягаються швидким,
Переповненим повторення одно й того самого
Звуку…
Так обізвалась мандоліна.
Ще вище дзвіночки, високе звучання.
Воно досягає Всесвіту і зігріває холодні, байдужі зірки.
Дерев'яні палички мають своє завдання.
Голова починає паморочитись.
І у кожної такої мелодії власний аромат.
Історія пройденого кроку.
Піаніно - пробудження від зими, перші листочки,
Спів голосистої пташки, барви будинків.
Скрипка - повернення до чогось рідного,
Занурення до чуттєвості та надій.
Мандоліна – заплутані вії у проблисках сонця,
Ковток повітря,краплини дощу, веселка,
Дзвіночки – серце кожного з нас…
Я знаю напевне: душі вміють чудово грати,
Варто просто почути ритм.
