Ця розповідь ,починається з одного героя – Нонкофа. Це звичайний собі хлопець що живе серед звичних летючих потягів, автомобілів що розривають своїми надпотужними двигунами хмари посеред рожево блакитного вічно вечірнього неба, звичних хмарочосів що б’ють вітер ,який вже майже повністю підвладний людині ,звичного життя яке ступає тілько на бетон і цеглу, бо земля вже не жива і само по собі серед звичних для всіх нас думок ,роздумів що літають немов галаслива буря в мозку до якого ще повністю не дібрались гаджети .Ви скажете що все крім останнього не звично? Та то не для нас звично ,а для нього ,бо світ помер сам пособі, а чорноземи чомусь набридли люду. Він мабуть був би радий жити в такому світі як ми, живому ,бо ще в нас є зелена трава і високі тополі що стоять поруч з залізничними рейками ,бо ми ще не повністю вбили суспільство і кохання - це коли хлопець кохає дівчину ,а вона йому відповідає теплою взаємністю, що несамовито тішить серця обох ,а не якась ганджа ,що перетворилась на секс ,наркотики і обмін партнерами, які вже забули що таке справжнє почуття…
Сподіваюсь мій читачу , що ти підтримуєш мою думку, бо ти помреш відійшовши від неї, не зрозумівши що серце вже не вибиває ритми вальсу… А тілько б’ється в потугах відбиваючись від бруду ,а коли бруду стає надто багато і серце вже невзмозі битися під цією завалою ти відходиш , дивлячись на своє нікчемне тіло ,яке ніхто не поховає ,а про тебе навіть ніхто не згадає окрім патологоанатома ,який буде згадувати тебе як «Те тіло ,що було напихано стількома хворобами і наркотиками що братися за нього ,мені не хотілося ,але нажаль я сам обрав таку роботу..»
Так от історія почалась з того ,що була потреба поступити до навчального закладу і стати справжнім науковцем, бо інші професії в такому далекому 4509 році зникли , а до навчання його серце не тяглось, а просто тліло вогнем забутої інквізиції і розсипалось пеплом другого апокаліптичного приходу Іїсусу. Але якщо ставати людиною то те неодмінно треба ,щож університет один, але назвається Школою Вищого Науковця (ШкоВиНа) .
Знаєте може в вас уже таке траплялось , коли в серце потрапляє куля ,як на війні чи підчас бандитської перестрілки 90-их ,але тут куля не звична ,а приємна бо лоскоче тебе з середени, таке трапилось і з Нонкофом ,бо він ще знайшов в свому серці частку 20-21 століття ,і зрозумів що таке кохання, хоча такого слова не чув ,навіть від своїх пра-родичів ,яким було років по 200. Ця історія трапилась саме підчас вступу ,коли поруч в черзі люди підставляли особисті жетони , до сканера особистості. Він просто наклонився до сканера і ненароком зачіпив ЇЇ (поки будемо звати так цю героїню, допоки Нонкоф не вирішить запитати її ім’я) а він не встиг нічого сказати щось по типу пмб (лєнь охопила суспільство так що більшість перестала говорити повні слова ще тисячоліття тому і мова втратила ,свою ластівку ,яка літала в небі ,подавлюючи легіт тяготіння ).Нонкоф просто задивився на її очі що нагадували б нам зелені поля повні спокою, але він не міг не зчим їх порівняти, а потім трохи піднявши очі ,він все ж хоче щось сказати ,але бачивши її русяве золотаве волося ,що нагадувало б нам поле поспівшої пшениці що золотиться кожним колоском серед великого степу, він лише промовив :
-- Мгпнд – він нічого не скорочував, просто був надто зачарований, хвилину потому він промовив – Сонце… - і мрійливо впав до неба мрії, що-що а мріяти люди не втратили вміння, хоча мрії були трохи психоделічніші наших..
Вона промовила – Що ти робиш? Трохи мого костюму не порвав своїм ліктем , - але він ще не впав з неба мрій ,тому вона мовила знов – Агов ! Чого штовхаєшся? – і трохи штовхнула його рукаю..
Це був перший ЇЇ доторк до нього ,йому він здався трохи ніжним, а взагалі це був грубий поштовх, але що було робити цій чарівній дівчині, як не дати стусана.
Він все ж промовив – Вм, Ятз?
- Гаразд… вибачаю , моє ім’я Кофа, а нашо питаєш?
Він не знав ні слів кохання, ні слова подобаєшся ,ні якогось комплімента він просто щиро ,дуже незвично для того далекого часу, сказав :
- В мене зараз почуття ,яке чомусь заставляє моє серце битися сильніше ніж зазвичай, я такого ніколи не відчував …
- Хлопче , тобі погано спитала вона? – здається її серце також запалало почуттям яке вона ніколи не відчувала ,але поки що не коханням ,як мабуть сподівався головний герой ,а просто занепокоєння.
Він окрилений щастям, хоча воно мабуть заколочувало собі труну ,бо також було забуто, все ж вимовив – мені надзвичайно добре…
Знаєте ця історія здається надто банальною , але банальність просто трохи додає чарівливого запаху цій зустрічі.
Його серце все билося як відбійний молоток і трохи не вискакувало ,а він все не наважувався знайомитись далі ( все ж світ не той ,що в нас, але не все ще втрачено) ,сором’язливість ще залишилась ,але здається тілько в його серці …
-- Побігли звідси , -- мовив він з чеканням розчарування, -- всеодно з нами чи без нас нічого не зміниться…
І ці секунди роздуму в нього битися серце почало з такою силою що почули всі навколо ,навіть з космічних глибин кораблі і вона почула ,трохи почекавши ,секунди з три, взяла його за руку і линула ,як лань , а він звісно разом із нею…
Вони бігли ,знаючи ,що один хімічний елемент на другий дорівнює нуль, знаючи, що вони різні і будуть мінятися, бігли не знаючи ,що відновлюють вмерлі почуття…І все ж зупинились на пагорбі з якого виднілось небо і гаряче сонце…На пагорбі, де ще було життя, але пагорб був просто з металевого каркасу корабля стояв біля космічного перона. Цей пагорб ніхто ніколи не відвідував ,а всі ж про ного знали, все ж на нього прийшли перші відвідувачі, які просто впали на синтетичну траву і просто дивились в небо лежачи поруч…
- Знаєш, я знаю одне слово, - вона його обійняла і почула тепло кохання що билось з серця, -- це слово – кохання, воно дуже не зрозуміле і майже забуте, позначає відчуття рідного.
- Як деталі в космічних кораблів ? Одна підходить до іншої? – спитав Нонкоф
-- Майже…
Далі так лежачи вони продовжили дивитися в небо…
Знаєте люди завше не вміли визначати кінець світу, так і цього разу золотаве Сонце просто почало збільшуватись в розмірах і готувалось вибухнути…А розмова відновлювалась…
Кофа повернула голову до Нонкофа і мовила:
-- Кохаю, тебе…
А Сонце не зупинилось і взірвалось молекули розщипали все на шляху вибухової хвилі .А вони просто почали наближати вуста ,щоб сплестись в поцілунку ,і коли вони вже цілувались, хвиля розділила їх на атоми ,а атоми воз’єднались попри закони фізики…
Так і померло життя ,але кохання не померло…
Бєльський Денис 16.06.13
Для читачів :
Легіт – вітер
Ганджа – людський недолік , дефект
ID:
432262
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.06.2013 18:05:04
© дата внесення змiн: 18.06.2013 21:46:05
автор: Бєльський Денис
Вкажіть причину вашої скарги
|
