Не пробачу тебе ніколи хоча б за те,
Що просто навчилась жити без мене щасливо,
Егоїстичним самотнім вовком я ще довго чекав тебе
Шукав у осінніх буднях і весняних зливах…
Не закривав ніколи на ніч єдині двері,
Бо, може, ти повернешся і побачиш, що я чекаю,
На протязі років на двох готував вечерю,
Варив каву собі, а тобі солодкого чаю…
Не приводив у дім чужих людей,
Заходили лише друзі, коханки, знайомі,
Не викидав, навіть не ховав твоїх речей,
Обмірковував помилки, константи і невідомі…
Та знаєш, не має у світі вічних секунд,
Циферблати одначе хочеш-не хочеш згасають,
Я втратив останні сліди спокійного сну,
Надію на те, що потрібні тобі повертають…
А тепер навіть хочу забути тебе,
Пробачити все, щоби не ятрило душу,
Відпустити птахом у світ, немов самотнім ченцем,
Хто блукає серед морів, і вже не чекає сушу…
