Мені кожної ночі сниться один і той же сон. Сниться, нібито я іду по вулиці в синьому піджаку і червоних штанях (які в моєму сні я чомусь дуже люблю) і переходжу вулицю.
Але раптом мої ноги приклеюються до асфальту. Я хочу підняти ногу чи зробити хоч крок – неможливо. Намертво як приросли до траси. І тут з-за повороту вилітає величезний вантажних автомобіль – якийсь гібрид КрАЗу та БелАЗу і прямує прямо на мене не гальмуючи. Я смикаюсь, смикаюсь – марно. Тут бачу крупним планом обличчя шофера машини – він злісно регоче, зуби в нього чомусь конічні як крокодила і він громовим голосом промовляє: «Ага, попався, асистент Заморока! Позаморочував людей і достатньо! Будеш знати як маримухи курити! Ти результат невдалого експерименту психіатра-недоука!» І вантажівка мене бампером - бац! І далі їде. І голова моя потрапляє під колесо. Череп - хрусь! Мізки - по асфальту. І ось я вже вишу в повітрі над дорогою яко безтілесний дух і бачу тіло моє на дорозі і вантажівку, що прямує собі далі.
Приїжджає швидка, збирають мої мізки по дорозі, доктори наглої помочі при цьому чомусь сміються і кидають в повітря фрази: «Буде тепер практикантам-заочникам на чому практикуватися!» Відвозять мене в лікарню, я за ними лечу і репетую: «Та лікуйте ж мене, харамизники окреслені! Я ж ще живий!» А їм байдуже… Привозять мене до лікарні, кладуть на стіл, підключають капельницю. Тільки замість ліків формалін капають ще й примовляють: «Це щоб не зіпсувався, треба, щоб він в труні гарненький лежав!» І потім я прокидаюся! Весь впрілий, руки тремтять… Жах якийсь! І так щоночі.
Пішов я на прийом до психіатра – кажу так ось і так, набридли мені ці нічні жахи, полікуйте якось, подаруйте спокійний сон. Хочу, щоб мені снились натуралісти у синіх рожевих купальниках, квіти орхідей дівчата, які співають пісеньку про Чебуращку. А він вар’ят замість ліків приписав мені свіже повітря, холодні обливання і «тримайтесь подалі від хімічних заводів Калуша». Теж мені ескулап!
Вийшов я з поліклініки, йду собі дорогою, сонечко світить, так радісно стало. Люди йдуть назустріч мені, і серед них дівчата – молоді і симпатичні. Захотілось назбирати на дорозі камінців і дарувати кожній дівчині з усмішкою на додаток. Прямую до площі Ринок, людей все більшає. І раптом бачу я на дорозі величезного синього зайця чотирьохметрового росту з велетенським барабаном. І він в той барабан: «Бам! Бам! Бам!» Аж вуха закладає і голова тріщить від того бамкання. І всі оточуючі люди не звертають на того зайця ніякої уваги і таке враження, що і не чують звуків його велетенського барабану. І тоді я починаю розуміти, що заєць цей існує тільки в моїй свідомості…
