Моє місто, маленьке й холодне, непривітно дивилось мені у вічі і чогось чекало…
Я знав, воно чекає коли я зламаюсь, йому подобаються страждання людей, подобаються крики, шмарклі та розпач.
Але я тримався, тому воно обурено віяло на мене своїм холодним вітром…
Моє місто, де я народився і ріс , не зупиняло свого розвитку ні на хвилину і, здавалось, росло зі мною…
Дивно як воно змінилось з часів мого дитинства…
Тут стало більше брехні, лицемірства і образ… Чи може я просто ввійшов в його дорослий світ?
Змінилось не тільки місто, змінились і люди, покоління…
Місто не пропустило нікого – комусь приносило щастя і успіх, комусь біль і розпач.
Зараз коли я йду знайомими вулицями, я бачу дітей з цигарками та пляшками алкоголю, це геть не схоже на наше з вами дитинство…. Цей світ напевно зійшов, або повільно сходить з розуму і особливо це видно в таких маленьких містечках як моє…
Тому я закутавшись потепліле вирішив: « Тобі мене не зламати, хоч як би ти не намагалось!»
Я вирішив залишатись собою в будь-якій ситуації, обуренню містечка не було меж, воно не звикло що хтось ось так просто може зневажити його потребу у нещасних душах, я ще раз повторив про себе що не здамся і вітер вщух, місто здалось, зрозуміло що мене не зламати, і я пішов далі, крокуючи тихими алеями, щасливий від того що зміг не зламатись …
7 гру 2011 о 16:21|Видалити|Закріпити|Мені подобається3
) 
