Ми ж тільки вчора, лиш вчора з тобою розстались,
А вже мені ранок навіює думку сумну…
Що я ніколи так гарно ні з ким не прощалась!
Та навіть не можу залишить надію одну.
Надію на зустріч, на погляд твій чарівний!
Той потиск руки розпалює іскру в мені.
Надію на будь що! Цілунок твій манівний!
І на обійми, танула в них, як сніг навесні!
Ми попрощались! Не милий мені цілий світ!
Бо що мені світ, коли ти не поруч зі мною.
Ця зустріч була неначе квартальний наш звіт.
Коли, що і як? Вже не важливо, бо не з тобою!
Картаю себе, чому не сказала щось інше.
Хоча розумію, що іншого буть не могло!
Чому оце все не сталося з нами раніше?
Було і раніше. Та все, що було – загуло.
Це все було вчора. Зараз я маю сьогодні.
Та знаю, що мушу навчитися жити без тебе.
А ранок далі навіює думи холодні.
Що це лише день, а вже наче вічність без тебе.
А ранок і далі щось дуже сумне пророчить.
Знайоме, нестерпне, млосне, терпке і болюче.
Що якось я буду, та якось я вже не хочу,
Бо хочу назавжди з тобою, ніжно й жагуче!
