Огонь душі вже не палає
Серед усміхнених долин,
І він вже навіть не зітхає:
Це був би злочин злих руїн.
Ця усмішка – остання іскра,
Хвилина щастя, забуття,
Та перед ними біла хмара
Вертається з не вороття.
Все звичне дивним стало враз,
Палає вже Шекспір і Кант,
Та лиш одне лякає зараз,
Щоб не зникав життя талант.
Вони давно не знають болю,
Бо він для них вже просто зник.
Тремтячою рукою сльозу
Іскинув старий молодик.
Життя над ними жартувало,
Але у них бажання жить
Завжди було і не зникало,
Бо кожен з них мав сонця мить.
