Коли Соня зайшла до будинку, то побачила, що двері, які вели до Пола в кімнату, були закриті. Вона зупинилась перед дверима, але, подумавши, вирішила, не стукати, і пішла наверх до себе.
Її ускладнило все те, що її розказав Пол. Але самим вражаючим було те, що Пол, розказав її не всю правду. Він підійшов в притул до сьогоднішніх днів і тих людей, які жили на Перлю, але не став продовжувати.
Здихнувши, вона підійшла до вікна і стала дивитись на море. Вона призналась собі, що бажає знати всю правду не тільки для того, щоб дізнатись про смерть Сьюзан, але й для того, щоб пізнати і зрозуміти Пола Ленгдона.
Зрозуміти його і допомогти…якщо зможе. А потім Юля… Дівчинка їй дуже подобалась. Чесно кажучи, Соня полюбила її так, ніби це була її власна дочка, а не племінниця.
Що скрив від неї Пол? Він був так близько для того, щоб сказати їй все… Можливо, правда була настільки страшна, що він побоявся розказувати її навіть після того, як він розказав Соні про своїх предків?
Невже Пол Ленгдон міг вірити в те, що Юля має тягу до людської крові? Це здавалось неймовірним. Неможливим… Але може, всі проблеми, що навалились на нього – нехватка грошей, завжди віддавати борги, смерть дружини, - заставили Пола змінити погляди на світ і вслід за батьком повірити в сімейне прокляття.
Можливо, діло зовсім не в Юлі. Може бути, Пол боявся, що чорне крило заділо когось іншого. Звичайно, Сьюзан була не в підозрах. Вона сама була невинна, як дитина, але холодною почуттями.
А може Рей? Але уявити, що він може щось заподіяти, було ще більш неймовірним, ніж уявити, що він по-ночам літає на мітлі на шабаш.
Слуги? Але, якщо діло тільки в слугах, Полу достатньо просто було їх звільнити. І до того ж, він говорив про сімейне прокляття, а слуги не являлись членами сім’ї.
Залишився тільки сам Пол… Але це неможливо…
Соня відійшла від вікна і сіла у велике крісло.
Це ж неможливо… Страшна думка не знайшла підтвердження. Соня приїхала сюди тому, що підозрювала іменно Пола в смерті своєї сестри.
З самого першого погляду на нього Соня зрозуміла, що перед нею людина, всередині якої ховались темні сили. В приступі гніву, Пол міг зробити самі непередбачувані вчинки, якими дивними вони йому не здались потім.
Голова у Соня йшла обертом. Вона не могла зложити кусочки цієї кошмарної мозаїки. Служниця Марія попереджала її про небезпеку на острові.
Сьюзан в своїх листах теж писала про небезпеку, особливо з боку Пола.
І сам Пол попереджав її про небезпеку, розказавши про прокляття, яке нависло над його родиною.
“Якщо така небезпека існує, - думала Соня, - вона може виходити тільки від однієї людини - Пола».
Кімната наповнилась вечірніми сутінками і холодом приближенням ночі. Соня вирішила розпалити вогонь і потягнулась за сірниками, які лежали поряд на маленькому столику. На коробочці була якась реклама, і очі Соні інстинктно з’їхали по надпису, в той час, як руки по-привичці чиркнули сірником.
Сірники були від готеля “Делюкс”, - той самий маленький готель в містечку, де Соня обмінялась іменами з справжньою Анжелікою Берк і чекала, поки хто-не-будь не забере її на острів. Задумлива Соня прокинулась, тільки тоді коли вогонь лизнув її пальці.
Вона знову роздивилась коробочку. Таких сирників в її кімнаті ще не було. Соня закрила очі і задумалась, намагаючись пригадати.
Сірники, якими вона користувалась раніше, були звичайнісінькими без жодного малюнка чи надпису.
Може Марія залишила тут коробку? Чи – Соні стало страшно від думки – чи хтось інший їх тут спеціально залишив.
Вона пригадала, що Рей був у містечку разом із нею і, як їй здалось, що він стежив за кожним її кроком. Можливо він дізнався хто вона насправді, і, залишивши сірники в її кімнаті, вирішив таким способом попередити Соню про це?
Вона нарешті розпалила камін і опустила сірники до кишені. Якщо їх залишили в кімнаті помилково, не потрібно привертати до них увагу. А якщо ж спеціально… що ж, думала Соня, значить, треба бути на сторожі.
Доктор Моріс майже переконав її, що вона сама себе заплутує.
Що стосується Пола, то, він переконав Соню. Щось в цьому будинку було неладно. В його стінах дійсно була якась небезпека, хоч Соня не знала, яка іменно.
За обідом Пол був дуже мовчазний, навіть холодним, хоч Соня кілька разів піднімала очі і кожний раз ловила на собі його погляд. Вона швидко відводила погляд, а їх рідкісні розмови були дуже короткими і формальними.
Рей говорив без упину, і Соня намагалась вступити з ним у розмову, але відчула, як за столом заволоділа тишина. Сидячи за столом, Соня думала, що могло послужити причиною такого дивного ставлення до неї. Можливо Пол розказав про їхню розмову. А можливо вони обговорювала Соню до обіду… можливо вони все знали про неї, ким вона була насправді і вони думали, що з нею робити.
“Заспокойся, - стверджувально сказала вона собі, - якщо так розпускати себе дальше, то скоро будиш лякатись кожного шуму і ховатись від власної тіні”. Соня прекрасно знала, що паніка в любій ситуації може тільки приблизити катастрофу. Люди дуже добре відчувають страх, навіть вміло замаскований, і якщо вони зрозуміють, що ти їх боїшся, вони миттєво усвідомлюють, що вони можуть тобою керувати.
Соня не хотіла, щоб з нею так поводились.
Після обіду вона вирішила чимось зайнятись і стала в'язати. Беатріс Ленгдон приєдналась до неї в гостинній, і вони стали працювати разом, обмінюючись короткими фразами. Соня відчувала, що місіс Ленгдон хоче поговорити про щось серйозне, і скоро переконалась в цьому, що її підозри були правильними.
- Пол сказав мені, що ви говорили на берегу про наших пращурів, - сказала місіс Ленгдон через короткий час, відірвавшись від вишивання.
Соня посміхнулась, не піднімаючи очей від роботи. Вона дуже хотіла показати місіс Ленгдон, що всі ці кошмари вона вважає дитячою казочкою.
- Ви маєте на увазі слов’янських вампірів і примар? – спитала вона і продовжила: - Це була дуже цікава історія, тільки з великим перебільшенням.
Брови місіс Ленгдон піднялись.
- Значить, ви не сприймаєте такі історії серйозно?
Соня відірвалась від роботи, подивилась на місіс Ленгдон і помахала головою.
- Ні. Боюсь, я не вірю в них.
Почувши її відповідь, місіс Ленгдон, не здивувалась. В той же час слова Соні, не переконали її.
- Може вам потрібно відноситись з повагою до них. Існує багато речей, які все ще незрозумілі для людей.
Соня подивилась прямо в очі місіс Ленгдон.
- Ви вважаєте, що я повинна боятись? Ви це маєте на увазі, місіс Ленгдон?
Місіс Ленгдон почала відступати. Вона опустила очі на вишивку і тихо проговорила:
- Я лиш хочу сказати, що люди віками вірили в ці історії. Причому, - добавила вона, - хочу сказати, серед них попадались і дуже розумні.
- Місіс Ленгдон, - Соні дуже хотілось продовжити цю тему, - а ви боїтесь вампірів?
Місіс Ленгдон відповіла не задумуючись, а її відповідь вбила Соню.
- Звичайно…
Посмішка зникла з обличчя Соні.
- Ви вважаєте, що тут на острові теж існує якась небезпека? – спитала вона.
- Інколи я задаю собі питання, - місіс Ленгдон говорила так, ніби роздумувала в голос. – Чи вас тут треба? Мій син дуже не хотів, щоб ви жили з нами. Звичайно, вам це відомо. Ви мабуть пам’ятаєте, як він розійшовся, коли вперше побачив вас. Може він мав рацію. Ви дуже молоді і невинні. Може ви мені пробачите, коли я скажу, що дурненька. Причому дуже красива, а це, самі розумієте, велика спокуса.
- Не можу сказати, що повністю з вами згідна, - зібравшись проговорила Соня.
Її дуже не подобалось, що її вважають дурненькою, а особливо непереносною здавалась їй думка, що, місіс Ленгдон збирається її звільнити. “Цікаво, про чию безпеку вона турбується, про мою чи свою?” – подумала Соня.
- Ой, ви дуже красива… - продовжувала Беатріс Ленгдон, - ніби увесь цей час говорила з собою. – А це дуже велика спокуса для слабкої людини, того, хто шукає теплоти і…
- Ось ви де! – Рей широко посміхнувся їм з порога. – Надіюсь, я вам не помішав?
Соня була готова чимось кинути в Рея. Беатріс Ленгдон була вбита несподіванкою появи сина, миттю впоралась з розсіяністю і виглядала так, ніби і не збиралась скривати від Рея, про що вони говорили.
- Коли ти увійшов, - сказала вона, знову взявшись за роботу, - я якраз говорила міс Берк про те, яка вона красива.
- Ну, ви не перша хто це її каже, - сказав Рей. – Я говорю їй про це з першого дня, як вона переїхала до нас, але признаюсь, мені це не прибавило шансів.
- Хто добивається, той доб’ється, - місіс Ленгдон встала, розправивши складки на юбці. Нічого в її обличчі не було, що кілька секунд назад вона застерігала її від вампірів і демонів. – У всякому випадку, я залишаю тобі поле дій і йду з кімнати. На добраніч мила, - сказала вона, обернувшись до Соні і коротко кивнула сину, вийшла із кімнати.
Соня була розчарована. Їй здавалось, що місіс Ленгдон була близька для того, щоб сказати їй щось дуже важливе, а Рей прийшов так невчасно. Всі в цьому будинку нащось натякали, підкидуючи крихти інформації, але всі чомусь затихали раніше, перш ніж розмова доходила до питання, який так хвилював Соню. Ось і зараз. Ця жінка, теж застерігала її, але застереження дуже туманне.
- Чуєте, ви виглядаєте так, ніби вас заставили з’їсти цвях, - заговорив Рей, підходячи до каміну. – Я надіюсь мама вас не налякала старими страшними історіями. В неї їх ціла куча, і всі вони з Європи. Вона може їх розказувати годинами, а якщо всі історії закінчаться, Франц завжди підкине свіжак.
Соня заледве заставила усміхнутися Рею.
Його мама щойно говорила Соні, що вона представляє велику спокусу, особливо для слабких духом людей, які потребують душевне тепло і піклування. Звичайно, характер Рея був самим слабким серед мешканців острова, та і привернути його увагу було найлегше. Може його слід боятись?
- Ні, - сказала Соня, відповідаючи на питання Рея. – Вона зовсім не лякала мене, хоч я справді вспіла почути кілька старих історій. До речі, і про Ленгдонів теж.
Рей опустив голові і дивився на підлогу.
- Значить, ви вже чули ці дурниці про вампірів. Звір Ленгдонів. Ленгдонський Звір. Як тільки не називали нашу прабабусю у всіх можливих класифікаціях. Я був ще маленьким хлопчиком, але пам’ятаю всі ці розмови. І взагалі, доволі страшна історія.
Рей говорив, дивлячись на язики вогню у каміні. Соня замітила, що його кулаки зжаті. Вона вперше побачила, що Рей може бути таким серйозним. До речі, це не дивно. Соня знову глянула на нього. “Які сильні руки!” – подумала вона.
- Так воно і було. Прості страшні казочки! Просто байки! – Рей говорив дуже вперто. Його руки тепер були зложені на грудях. Він, нарешті, повернувся до Соні, і вона з полегшенням побачила його звичайну посмішку.
- Не буду, - Соня почала збирати в корзину шпиці і нитки. – Тільки боюсь, ваша мама, думає про те, щоб мене звільнити.
Рей підморгнув Соні.
- Не думайте про це. Я вже вирішив, що все одно не дам вам покинути наш острів. Ніколи…
ID:
345695
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.06.2012 01:33:17
© дата внесення змiн: 23.06.2012 01:33:17
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 13] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
