Ми наче граємось в хованки.
В ту дитячу гру
до якої вписали нові правила.
Я стою з заплющенними очима
і рахую
до сотень тисяч мільйонів
в обох напоямках,
і коли доходжу до нуля
починаю шукати тебе.
Шукаю всюди,
на пожовклих сторінках
радянської фантастики,
в душних і темних залах кінотеатрів,
на галявинах всіяних весняними квітами,
знов і знов прокручуючи в голові наші розмови,
згадуючи твоє обличчя,
щоб випадково не переплутати з кимось іншим.
Шукаю і сподіваюся, що ти сама вийдеш до мене.
Вийдеш і заточиш у свої обійми,
щось прошепочеш...
Але цього не відбувається.
Хованки - жорстока гра,
і з кожним роком правила стають все підступнішими.
Та я все шукаю.
Все рахую в обох напрямах.
