Травневий дощ, раптова синя злива,
Стікає по грудях у матері-землі,
Лоскоче тіло, скапує квапливо,
Пошерхлі губи виціловує ріллі.
І п"є земля й напитися не може,
Припала спрагло до небес,
Стікає по грудях, по животі цнотливо,
Що вродить жито і життя.
Бо жито, то життя, живемо і радієм,
І милуєм, і любим на землі,
Лише тоді, коли із неба злива
З любов"ю лине до землі.
З"єдналось небо із землею,
Неначе вічне інь і янь,
З любові народився ти і я.
Травневий дощ цілющий, живодайний,
Оновлюється тіло і душа,
Сказав ще Соломон прадавній,
Якщо нема дощу у травні,
То навіть плуг із золота не помага.
згадала цю притчу про золотого плуга,яку колись розказував дідусь.молодець ,пане Зеновію,саметакими спогадами і такими віршами підноситься із забуття -наше рідне,українське ,забуте,притоптане ,припорошене ..,але сильне своєю самобутністю і винятковістю.
Зеновій Винничук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Ольго, а мені про золотий плуг і про Найрозумнішу людину-царя Соломона розказувала мама.