Один хлопчик боявся темряви так, що аж ненавидів її. Знаючи, що скоро вона прийде, штовхана ніччю, вирішив, що краще вона стане - його вибором, а не "дарованою" кимсь, чи чимсь. Він міцно-преміцно стулив повіки, заборонивши собі дивитись на світ Божий. Так опинився у суцільному мОроці. Чи було страшно, чи було гнівно,- й сам не знав, почуття "власності" на страх на якийсь час змусило забути про усе решта. Скільки того часу пройшло.......а чи доба, а чи місяць, рік........
Перерозподілився його страх на страшки, страшки на страшульки........він розтулив очі. Довкола було так світло!!!!Так усе по-новому...І тільки згодом, хлопчик зрозумів, що надворі - ніч, але навіть уночі було видно, освітлено далекими і близькими вогнями, яких він раніше не помічав........ страх колись став ним, а він - страхом...і не темрява була тому провиною і причиною.
дуже класно 
