Люблю я подорожувати. Особливо, люблю сімейні поїздки на Оріль. Улітку, коли сонце стоїть високо у небі, а спека накриває світ, єдине чого хочеться - освіжитися. І от, після робочого дня на городі, бабуся кричить: збираємося на річку. Ми з братом швиденько залишаємо роботу, і поспішаємо до дому, аби приготуватися до поїздки. Минаємо чужі городи, на яких росте все що треба для душі і тіла: і бурячки, і морква, і квасоля, і кукурудза, і кабаки з кабачатами, і картопелька. За городами на нас чекає невелика гора, я з братом її швидко минаємо, та опиняємося біля нашої хати. Кожен знає свою справу: коли я готую попоїсти, та збираю кошик на річку, Павло порається по господарству. А воно в нас у літку чимале: з три десятки курей, дві кізочки, кролики, ще і порося в сараї - все це його, мого брата, він цим завідує. І ось приготування закінчуються і ми рушаємо у путь. Дорога до Орілі завжди весела і цікава. Що ми з братом тільки не робимо, поки їдемо до річки через дамбу, Лівий Берег, і шосе. Ми пісні співаємо, в ігри граємо, але найбільше нам до вподоби розгадувати різноманітні бабусині загадки.
Як тільки ми звертаємо з шосе, у машині настає тиша, ми висовуємося у вікна, розглядаємо ліс, болото, галявини, що минає автомобіль. Та найбільш уважно ми чекаємо таємничого місця недалеко від дороги, яке з іншого боку охоплене старими соснами. Це місце таємне, значуще, і в той же час історія цього місця дуже сумна. Так от коли ми доїжджаємо, бабуся починає розповідати:
- Он бачите, перед ліском сім хрестів. То захована ціла родина. Колись на цьому місці стояв хутір. Господар був бравий, мужній; жінка у нього була – справжня господиня, берегиня сімейного добра; три дівчинки були наче квітки, а два сини – хоробрі вояки. Господарство було в них величезне, чи не найбільше в тій окрузі. Люди були не бідні, але й не багаті і вже зовсім не скупі. Завжди допомагали бідним і знаходили притулок для кожного подорожнього. Усе що вони мали – плід непосильної праці на рідній землі. Скільки вони горя стерпіли, скільки на пана працювали, поки не вирішили втекти й оселитися на березі чистої ріки у козацькому краї. Тікали вони удвох з чоловіком, були тоді ще зовсім юні. Залишили у тім краї все, що в них було, залишили рідню й подалися куди очі дивляться… Отак вони і потрапили на береги Орілі. Збудували дім, освоїли тутешні землі, згодом з’явилися діти. Так і почало розростатися сімейство Куриленкових.
Були вони дружньою сім’єю, в день на городі поралися, а ввечері, після сімейної вечері співали пісні. А як вони співали, аж дух перехоплювало, лунали з їх двору народні пісні, щирі, українські, а були й такі, що Куриленки самі писали. Батько грав на кобзі, а менша сестра на сопілці, обидва хлопці на барабанах гряцали, а дівчата з матір’ю найвищі ноти брали. Так і утворювався такий собі ансамбль української родини. Нічого не передбачало біди, та як грім серед ясного неба, одного літнього вечора на порозі їхньої садиби з’явились двоє невідомих. В цей час вдома були старі Куриленки і сестри, а сини на полювання у ліс пішли. Невідомі одразу налякали сім’ю. Один – високий, кремезний, обличчя усе в шрамах, очі сині, а борода, як у старого діда, хоча на вигляд йому десь років з тридцять; інший охайністю теж не виділявся, на зріст трохи менший, а на голові у нього перука, така, яку москалі носять, тільки пошарпана і сіра. Обидва були при зброї, видно було, що добряче хильнули раніше.
- Щось хотіли, добрі люди? – стримано звернувся до них старий Куриленко – Чи просто у гості зайшли?
- А може й просто, що це гріх? – засміявся чоловік у перуці.
- Так хто такі і що хотіли? – ще суворіше спитав старий і наставив на них єдину зброю у родині – стару не заряджену рушницю.
У дівчат серце у п’ятки скочило, страх охопив й матір, але батько здавався впевненим і безстрашним, він гордо підійшов до кремезного чоловіка і рішуче повторив своє питання. Та здавалось рушниця невідомих ніяк не лякала, а тільки більше розпалювала їх ненависть. Вони дістали свою зброю і почали стріляти по глиняних горщиках, що стояли у кутку. Налякані Куриленки збилися у куток і попадали на коліна до ікон молитися Богу. У хаті стояв змішаний аромат диму, алкоголю та битої глини. З хати лунав дикий регіт чужинців і плач жінок. Ніхто з родини не розумів, що від них хочуть розбійники, для чого вони чинять такі злодіяння. Здавалося ніби сам Чорт сидить у тілах цих окаянних, а їхніми діями керує якась нечиста сила. І чим більше лякалися Куриленки, тим більше незнайомці реготали і раділи. Вони почали нишпорити по кутках, перекидати столи, наче щось шукали. Гамір, був такий, ніби табун коней пробігає повз двір. На цей шум прибігли сини, вони швидко увірвалися у хату, і застигли ж одразу на місці. Перед ними постала страшна картина: мати, батько і сестри лежали долі, усі у крові, а у руках тримали ікони. Все було перегорнуто догори дригом, жодної згадки про мирні будні сім`ї. Братів охопив жах, вони не могли поворухнути навіть пальцями, а очі наливалися слізьми. Вітер на вулиці все сильніше насвистував, чулось, як скулять собаки і кричать кури, вся худоба ніби зійшла з глузду, а природа наче плакала за сімє’ю, не встигли хлопці озирнутися, як перед ними постали двоє кремезних чоловіків, які тільки-но вбили їх родичів. Хлопці, готові були на все, щоб помститися, старший син дістав меча і вдарив ним по кремезному чоловіку, задівши його ліву руку. З рани почала бігти кров чорного кольору, нелюдська кров. Ще більший страх охопив парубків, ще сильніше насвистував вітер, все гучніше скулили собаки і кричали кури… І враз, усе припинилось. Пролунав один постріл, потім ще один, вітер вщух, собаки замовкли, а у садибі Куриленкових назавжди потухло світло, світло сімейного добробуту, світло живої української сім’ї.
- Так що ж трапилось, хто ці невідомі? – нетерпляче з неймовірним запалом у очах спитав мій брат.
- А це вже ніхто не знає. Багато, що говорили на селі, довго у страху люди жили, але більше ті двоє в це село не поверталися. Старі люди кажуть, що це зла сила, відьомських рук справа, інші стверджують, що це звичайні розбійники чи грабіжники, а як насправді було ніхто знати не може.
- Ми під’їжджаємо! – радісно вигукнула я побачивши попереду річку.
Погода була чудова, легкий вітер, чудовий пташиний спів, з одного боку річка, з іншого широке поле. Тут нічого не нагадувало про ті страшні події, лише сім хрестів, що стояли на галявині не давали забути історію того місця. Ось така у нас подорож на Оріль.
ID:
324247
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.03.2012 22:03:08
© дата внесення змiн: 22.03.2012 22:05:45
автор: Катерина Сергіївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
