|
***
Сни
Уночі мені наснилося, що я сплю у яйці. Велетенському, білого кольру. Воно покрите сіткою ліній, як шляхами на старовинній карті. Скажу чесно, такого тотального спокою я ще не відчувала ніколи. Хіба що в утробі, але ці спогади настільки далекі, що їх треба витягувати з зусиллям. Але то байдуже, бо у сні, я лежала згорнувшись, притулившись грудьми до колін, а голову поклала на схрещені руки. Навкруги існувала лише Тиша. Я навіть не прислухалась до себе, бо й так все було прекрасно чути! Я розуміла хто я, що маю робити і куди рухатися.
У сні я була собою і маленьким драконеням. Я мала хоч трішки побути Ним, аби почати відчувати Його думки і вібрації. Мусила провідчувати всі Його страхи, щоб знати чим допомогти. Так, я почала відчувати місця, де намітилися крила, там було боляче і неприємно. Це як... от ніби у вас зуб ріжеться! Розумієте? Свербить, болить і постійно очікуєш бажаного результату.
Почала розминатися. Організм Дракона зовсім не схожий на наш, тому й відчуття зовсім інші. Суглоби не слухаються, немов шарніри якісь. Не звикла ще, мабуть. Ну нічого, це вперше, а я ж досить швидко адаптуюся до нових умов.
Повіки зелені і грубші, ніж у людини. Щоб розплющити очі довелося доволі довго смішно крутити головою і щось там нерозбірливо мугикати, допомагаючи собі лапами. Звук розплющення був дивним і смішним. Я аж пащу розтягнула – незручно правда виявилося. Світло в очі! Фуф! Раптовість того сяяння примусило ступити крок назад. Відчути сильний прилив адреналіну, чи що там замість нього у драконів. І саме в цю мить я почула серце. Враження, що у тобі сидить кілька драммерів і щосили гасять долонями по найрізноманітнішим барабанах, різної величини і тембру звуку. В сучасному світі мені б видалося, що я втрапила на д»н»б вечірку. (Обожнювала колись! Ммм...) Я почала пританцьовувати, наскільки це могло вийти у драконеняти. Правда від цього стало легше відчувати тіло і усвідомлювати його як своє власне. На деякий час.
Сон був таким яскрави м, що , прокинувшись, я не зразу зрозуміла, де я. А кістки так крутило, ніби цілу ніч провела на виснажливому тренуванні, а не у ліжку спала. Ну, але, що не зробиш і не витримаєш заради цінного досвіду? Чи не так? Пора рухатись далі! Посміхнулась і виповзла з-під ковдри. В реальне життя.
***
2012р
Окрім всього, що твориться в моїй голові і того, що трапляється зі мною цілком містично, існує ще й цілком реальне життя, у якому теж потрібно жити, виживати, бути щасливим і здаватися такою, як і всі. Бо, не приведи Боже, потрапиш у специфічну лічницю. У цій реальності не дуже люблять «інших», адже такими важче керувати, а отже – таких ізолюють, або знищують. Практично за кожним стежать. Ти ,майже ніде, не можеш бути самим. .Тому й не люблю людних місць
Та не це найстрашніше. Найбільшого жаху завдає те, що хтось поволі, але дуже ціленапавлено знищує творчість у нашому світі. Поки що це не зовсім помітно. Поки що, це видається звичайною трансформацією, адаптацією та осучасненням мистецтва, як такого. Картини, музика, книги, поезія – все це піддається змінам, на перший погляд, цілком оправданих у нашому, практично техногенному, світі. Та це тільки на перший погляд... Думаю, що ще існують люди, які не так бачать, як відчувають шкірою, що щось не те. Щось твориться у Всесвіті. Але, на разі, краще про це мовчати, мабуть.
Я відчуваю, що у цій реальності маю ще добрати знань і фізичної підготовки. Тож починаю хаотично шукати Просвітлених і Майстрів. Добре, звичайно, що у нас є всемережжя (нет по-простому). Швидко роздруковую список імен та адрес. Треба за цей тиждень встигти обійти всіх, щоб зрозуміти, що саме потрібне і чого ще потребує організм.
Другим завданням є повідомлення Дракону. Довго сиджу над коричневим старим папером, складаю до купи слова і фрази, щоб якось донести Йому важливість і потрібність усього. Боюся злякати, але не можу зволікати. Необхідно, щоб Він почав ставити запитання. Коли бажання іде з нутра Драконячої душі – Він стає сильнішим зсередини. А це – важливо.
Тож роблю все якнайбанальніше. Телефонний дзвінок :
- Маю тобі щось дати прочитати.
- Добре, я тут зовсім недалеко.
- Скоро буду!
Стою, слухаю музику у велетенських навушниках, чекаю. Він просто зачепив плече і вильнув в сторону. Реакція мене підвела! Звичайно,у драконів вона значно краща. Посміхаюсь. Збоку, певне, виглядаю на якусь жінку-воїна. Тільки меча і лука бракує за спиною. Чомусь ніяковію, як дівчисько і тому зминаю розмову, наче кавалок газети, нашвидкоруч передаю складений вчетверо зписаний листок і поспішаю піти. Зайнята, мов.
- Зідзвонимся! Бувай!
***
Сьогодні ще зустріч з одним із Майстрів. Приходжу на місце. Розглядаю усе сторожко. Щоб відвести підозру (на всяк випадок) беру з собою подруг. Заняття ж групове. Уважно вислуховую усе сказане, фільтрую кожне слово, емоцію. Намагаюся повторити усе в точності – кожен рух, кожен подих, кожен удар серця Майстра. На мить перетворююсь на нього.
/Скільки болі!!! Тиша і Біль! Як таке можливе? Перша Чара – відкрита повністю, яскрава, фіолетова, ясна, без змін. Друга – відкрита частково, бачить багато, але ніби під променем синього ліхтаря, усе, що поза тим світлом – в густій темряві, треба повернутись, аби побачити інші речі. Третя – голос дрижить. Блакитна вібрація непевна. Набирає сили і впевненості лише опираючись на аксіоми і те, що однозначно перевірене часом. Четверта – зелена куля закрита на кілька замків. Агресія, нелюбов, страх, байдужість. Хто зна яким часом можна їх повідмикати? П»ята – сильна. Нуртує енергією, кипить. Накачана і готова до роботи. Шоста – палахкотить вогненним кольором, навіть дещо обпалює. Сьома – червоний вузол, зав»язаний настільки, що, певне, теж може носити ім»я Гордієвий. /
Це виявилося виснажливим скануванням. Мені стало зле. Я зробила те, що підказала інтуіція – сховалася у своє яйце зі сну. Втекла у інший світ. Повна Тиша і безмежний Спокій. Майстер саме це й хоче довести нам протягом останніх двох годин. Але веде тільки через страждання. Це його власний шлях до Сили і Тиші. Він не підходить мені. Я занурююсь в Тишу сама по собі, іншими шляхами,дещо змінюючи свідомість. На жаль, тут мені взяти нічого.
Ввімкнула телефона. Овва! У Дракона з»явились запитання! Так швидко! Вітаю! Попереду розмова. Правда мені чомусь стає лячно. Думаю чи зможу дати Йому правильні, потрібні відповіді... чи маю право вмішуватися? Зрештою, почекаю до завтра – внутрішнє чуття рідко підводило мене...
***
Сни
Місяць висинь над містом повним колом. Світить, ніби оскаженів. Що з ним сьогодні? Як не намагалася пірнути у потрібний сон – не вдалося. Очі відмовлялися слухатись моїх наказів заплющитися. У голові просто крутяться Його слова: «У мене багато питань...» Нав»язлива думка, як крапля з древнього сталактиту повільно сповзає донизу, відривається з самогокінця кам»яної бурульки, відривається і... летить до низу цілі віки, сторіччя, ери, доки досягне з диким дзвоном у вічній тиші початку сталагмита- дзеркального відображення свого верхнього брата. Ця ніч була для мене цією вічністю падаючої краплі – бездонна і безкінечна, безкрила і безнадійна, неспокійна і потрібна. Спала чи ні? Не знаю. Але впевненно можу сказати, що точно прокинулась. Прокинулась там само, де й вчора. Слава Богам!
***
Ще один Майстер. Цей, правда, теж не досконалий, але потрібен мені. Відчуваю це одразу ж, як переступаю поріг тренувальної зали. Як передати фізичні відчуття словами? Як донести іншому те, через що ти проходиш і в якій точці ти стаєш вільним?
Тут я тренувала свої пороги болю, зусиль і трансформації. Нехай я не можу це все показати до пори, до часу комусь іншому, але це таке важливе уміння. Чи може знання? Не знаю, як назвати правильно.
Тобі болить. Спочатку ти починаєш чинити опір болю, потім виснажуєшся і приходить усвідомлення природи болю. Ти заспокоюєшся і приймаєш його, зводиш і мінімалізуєш у точку. Увесь час дихаючи, продихуєш ту точку максимально і відпускаєш... мабуть, так ростуть крила. І саме так народжують нове життя. Не важливо, чи це фізичне народження людини, чи психологічне, а чи й просто її переродження , трансформація, перехід на інший рівень свідомості. Усвідомлення і Прийняття. І блискавка інсайту: «Біль – не є стражданням». Дійсно, біль є сходинкою догори.
Виходжу вся переповнена вдячністю і легкістю. Практично літаю. У цьому стані призначую зустріч. Звичайно, він знову не сам. Ну що ж, знову тоді доведеться міняти реальність для зустрічі. Не зачасто? Прислухаюся до себе. Звикла уже. Мені це все навіть подобається, затягує. Основне - встояти ногами на землі і не заплутатися в хитромудрому сплетінні реальностей, ілюзій, првди, здогадок і постійних загадок.
***
Поза нашим часом
Іду на зустріч. Мене вже не дивує відсутність машин і перевтілення одягу. Звиклими є юні лицарі, які щиро підіймають руки в знак привітання. Дракон зібраний до купи. Не скажу, що нервує, але дещо насторожений. Цього разу пильніше приглядаюся до юнака, який поруч Нього. Де я його могла бачити? Якийсь леткий спогад, як віск на горищі свідомості. Він дуже схожий на того, іншого, що поруч Дракона у нашій реальності. Як це так? Починаю розпитувати, поки йдем по шляху до менш залюднених місця. В цьому наші смаки збігаються.
Юнака кличуть Лабою. Дивакуватий, але надзвичайно добрий. Це чути навіть на відстані. Каже, що навчається у місцевого знахаря усіляким травним премудростям. Еге, хлопче, та ти не такий вже і простий, як здаєшся. Вникаю в нього. Якщо чесно, то рідко бачила Дракона без присутності цього, другого. Захисник? Не схожий. Швидше - Обережний Супроводжуючий. Такі, в разі небезпеки, зпрацьовують, як дзвіночки на шнурівці біля дверей. Чутливі до погані. Щирі друзі. А ще й знає трави. Потрібний і безпечний. Цікаво, чи в змозі він пам»ятати дві реальності, в яких перебуває? Навряд чи, коли навіть Дракон поки цього не може, а лиш відчуває ці два світи у собі. Ну що ж записуємо у «білий» список. Його роль важлива, як не крути.
Вечоріє. Цей світ середньовіччя все більше і більше зачаровує мене. Мені добре перебувати тут. Моя душа, ніби повертається додому після довгих мандрівок і відпочиває. Ми прогулюємся навколо велетенського озера. Зовсім нещодавно тут було свято Вогню та Води. Сьогодні ж ніщо не нагадує про феєрію. Тихо і спокійно. Рідкі перехожі мало турбують нас. Поодинокі рибалки позавмирали у скульптурних позах біля ополонак на крихкому, вже весняному льоді. Хлопців цікавить мій мішечок з рунами. Вони не розуміють, що це далеко не іграшки, що все набагато серйозніше. Та я дозволяю занурити руку в невідомість і витягнути камінчик з підказкою шляху. Спрощую пояснення і багато сміюся. Дракон нарешті розпружився і я вперше чую, як він заливається сміхом. Згадую напруження щелепних м»язів у сні, коли була драконеням. І від того мені стає ще веселіше.
Досить зимно, наглий мороз лізе під полу плаща і починає закохуватися у мої пальці. Я намагаюсь грітися зсередини. Виходить ніби. Починає швидко темніти. Виходить Місяць. Знов, як тоді, вбирає в себе мій погляд, а , натомість, вкладає в голову : «Час для першого випробовування.» Мене лякають такі откровення, адже я й сама не знаю, що за випробовування, яка моя роль. Всього лиш знання, що вже час і що зараз щось має трапитись.
Дракон пропонує перейти озеро по льоду – скоротити шлях. Я погоджуюсь, бо люблю таке. Лаба починає бриніти, насторожуючись. Відмовляється іти і відмовляє нас. Ось! Вловлюю розуміння миті. Ось воно –з випробовування. Усіма своїми силами знижую тривогу юнака і кажу, що зустрінемся там.
Дракон подає руку і ми ступаємо на лід. Мороз не сильний, але крига досить товста і міцна, як на мене. Мені хочеться поговорити, але я мовчу, наче на мої вуста хтось наклав невидиму печать. Ми доходимо майже до середини озера, коли раптом з нутра зкригованої води виривається страшний стогін. Лід репнув десь глибоко з несамовитим звуком пострілу. Ось воно! Ми завмерли. Я стою спиною до Дракона і подумки посміхаюсь. Мені не страшно, бо точно знаю, що нічого не трапиться і вже тепер достоту відаю у чому полягає випробовування. Випробовування стихії Води.
Мені видається, що я стаю ним. Страх, який починає боротися з відчуттям того, що хтось подумає, що він боїться. Він має вирішити, зробити вибір. Іти далі чи повернути назад. Він ніколи не звертав зі свого шляху. Це його принцип. Думки його линуть, наче біжуча стрічка у телевізорі. Проходить мало часу, якісь секунди, але для Нього і для мене – це саме та – Вічність Краплі, вага якої перевищує вагу найбільших планет. Він скеровує повернути назад. Повільно, на відстані одне від одного, рухаємося туди, звідкіля ведуть наші щойні сліди. Я подумки захоплююсь: «Молодець! Пройшов! Зрозумів випробовування. Обрав між тим, що Його можуть вважати боягузом і Відповідальністю за іншого.». Я дійсно гордилася Ним. На березі вже метушився Його друг, тепер я не забороняла Лабові тримати Дракона і безупину говорити про небезпеку. А Лід все ще тріщав, наче шкодував, що відпустив нас...
***
От до чого мені важко звикнути, так це до різких переходів з одного світу в інший. Крок, і ти вже серед шуму-гаму техногенності. Де й поділася тиша?
Ми ідем по дорозі до своїх домівок і, раптом, Дракон починає співати. Я здригаюся, бо співає Він саме про середньовіччя. Таке враження, що пам»ять його починає бунтувати і подавати своєрідні знаки через часові проміжки словами, мелодіями і снами.
Я щаслива. Завтра буде час Запитань...
8.03.2012 (2:20) La Loba
ID:
320288
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.03.2012 02:27:35
© дата внесення змiн: 09.03.2012 19:40:42
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|
