Я сиджу на березі моря і милуюсь чайками: вони такі вільні та незалежні. Розпечений пісок обпікає мої руки, що повністю погрузли в ньому та детально проціджують усі камінці. Солона вода полоще мої ноги і з кожним припливом все більше затягує мене в море. Так прогресує в мені весна. Останнім часом душа нагадує найману квартиру: всі люди, які з*являються, так само тихо зникають. Через декілька днів на горизонті видніються нові постаті і я ввічливо їх приймаю, пам*ятаючи всі дані тих, хто пішов з винайманого житла, залишивши все в ідеальному порядку. Я не хочу, щоб моє життя нагадувало часову пряму і я щодня оглядала свої речі та людей, шукаючи в них зміни в додатній стороні від нуля. Когось я твердо вирішила залишити в 29 лютого. І впевнена, що це вірно. Кожній людині відповідає своя пора року, і лише «наші» люди проходять з нами крізь усі погодні явища. Весна прогресує морем, новими ідеями, розповідями, простими складностями, нестійкими погодними умовами, нежиттю та сухим кашлем. Вже давно гасне світло в сусідніх будинках, хтось бачить кольорові, а інші – чорно-білі сни. І це все є для нас суттєвим, весіннім, відродженим. І не важливо в якій формі ти виражає думку, головне з яким відчуттям та інтонацією.
Я точно відчуваю: в мені весна.
Я реінкарнована.
Час брати за руку тих, хто робить в твоєму житті погоду і творити для світу дива.
Дивні весняні метаморфози.
