Забути не можу, але й пам’ятати несила
Жахливу подію, що сотнями душі косила!
Висіло життя на одненькій тонкій волосині
І падали люди, вмирали щодня, щохвилини.
Як можна ходить, відчуваючи: смерть уже близько.
А хмари, закутавши сонце від всіх, опустилися низько,
Розплакалось небо, б’ють краплі безжально по тілу,
Немов повернуть хочуть душу, що вже відлетіла.
Ступає, мов привид, людина, вже не поспішає,
В сипкому піску ледь помітні сліди залишає.
Не вічні вони: зникнуть десь в часовому просторі,
Не буде й життя: перед Богом воно у покорі.
Жахливі злочинці, вершителі лиха прокляті,
Вмирайте самі, та навіщо ж людей умертвляти!
Безжальні кати, що у душах не маєте Бога,
Все вернеться вам, не святкуйте свою перемогу!
Плач лине дитячий і стогін жінок не змовкає.
Картина страждань зір Господній страшенно лякає.
„Хоч крихту хлібця!” – рветься з уст напівмертвих на волю.
Цей голос несе в небуття частку гострого болю...
Жевріє остання надія й невпинно згасає,
І злий ангел смерті безжально престол свій займає.
Думки лиш про їжу, безумство любов відбирає,
А душі безвинних дітей відлітають до раю...
