Коли тоте діялось - марно гадати,
Одне лиш відомо - іще до Христа.
Тоді Україну посіли сармати -
Язичництва дух над землею витав.
...На вітрі полоще полотнище синє,
А з прапора того парсуна зорить.
То юна Яга, як сарматська богиня,
Під псевдо "Москова" отам майорить.
Це згодом вже стала старою каргою,
Всевладна красуня, підступна й лиха.
З котом Баюном, з костяною ногою,
Знайшла собі втіху в творінні гріха.
Ще в казку не вплівся Кощій Невмиущий,
І Змій- триголовець вогнем пахкотить -
Від гніву небес шеремет нетямущий
Пожертвами прагне себе захистить!
І кров цибенить на жертовнім капи́щі,
Виблискують хижо сакральні мечі.
Димами відгонять сумні попелища,
Де коні сарматські іржали вночі.
Нема порятунку від злої навали -
Слов"янські святилища нищено вщент.
Повергнуті ідоли прахом ставали,
А в душах стелився розпачливий щем.
Та сила народу - слов"янського роду -
Від сонця, від грому, з землі і з води,
На ніц перетерла чужинську породу,
Лишивши у міфах знаменні сліди.
В предивному плетиві повістей давніх
Зійшлись персонажі і добрі і злі.
Живе в них історія пращурів славних
На цій, незнище́нно словянській землі!
Цікаво ведете оповідь,сподобалась насиченість яскравими образами. 
