Певно, ти не зрозумів би того, що асоціюєшся для мене з привидом. Не занадто жахливим, але вже на шляху до того – та стовідсотково таким, як з казок: душа твоя не має спокою, вештається з кайданами на кінцівках, грюкаючи ночами та затираючи до блиску кам’яні стіни замку. Часом, на повний місяць, вона виє від одинацького становища хижим перевертнем на високому, порослому густим колоссям пагорбі. Одне той привид знає напевно – він щось чи когось шукає.
І наче очікуєш розвиток подій, хеппі енд чи навпаки – усюди має бути хоча б мета, певні наслідки – та не в твоєму випадку, бо все розпочинається знов та по колу, наче сенсом стало прожовувати ту платівку знову і знову, і не буде тому кінця-краю.
Так, саме такий комплексний образ в повному обсязі – і наразі ти крутий хлопець із «статусним положенням», та наче рентгеном для мене знов перед очима та картина – ти -привид. Далі - написаний сценарій. Дубль номер… Розпочинаємо…Грюк!
Часом ти не виходиш з голови, наче оселився, - а не запрошували ж! Часом здавалися думки дечим істинним, та минали тижні - і поточні справи з шаленим ритмом змінювали файли в моєму сервері на рутинні, повсякденні, на той момент наче й важливіші.
….В той день тіло огортала злива. Холодні потоки полоскали, не відпускаючи – та відступу вже не було, і я згадала про фальшиві льодяні обійми – вони були такі самі, - непотрібні, без запрошення, чужі, і занадто дратуючі.
Усі сумнівні роздуми в секунди стали повнокольоровою картиною – привиди не змінюють суспензії свого теперішнього стану, принаймні, вони ніколи вже не будуть людьми, що вміють відчувати. Хоча б щось. Ніколи…
