Вона тримала його за руки і відчувала його тепло,
В очах ховала сліди розлуки, якої, нібито, не було
І неслухняне руде волосся і шурхіт листя - осінній день, -
Ніхто не вірить, але здалося, що знову чути луну пісень.
Пісень, що мама колись співала, пісень, що болем в душі гудуть.
Пісні безсмертні. Її- не стало. Вона - безсмертна - думки живуть!
Вона тримала його за руки. Так ніжно-міцно, і чує Бог
Її сердечка тендітний стукіт. І руки батька. Тепер удвох...
Написане під враженням від ось цього твору:
Тепло рук
Вона тримала його за руку і відчувала його тепло. Вони знали, що тепер одні. Удвох на все життя.
Їй було спокійно, надійно, добре поряд із ним. Вони гуляли по парку і насолоджувалися осінньою тишею та останнім теплом цього року. Вона піднімала голову вгору, посміхалася, мружилась від променів сонця, які заглядали в її великі голубі очі, швидко відверталася від них і вже дивилася на нього. Він йшов мовчки, милуючись її красою, безпосередністю,сміхом та русявим волоссям, що все вибивалося з-під шапки. Вона почала наспівувати якусь пісеньку і з кожною новою фразою наступала на пожовклі сухі листочки під ногами. Ця мелодія та шуркіт веселили його і змушували самого підспівувати та хитати головою в такт. Вона стиснула його руку так, щоб ще більше тепла відчути в своїх руках і у відповідь почула свої улюблені слова:«Моя хороша…». Скільки ніжності в них було, скільки ласки… Його вуста більше нічого не говорили, та погляд був набагато красномовнішим і виказував усі таємниць і думок.
Вони сіли на лавку і, трохи помовчавши, почали обговорювати свої плани. Куди б поїхати на вихідні, як святкувати її день народження і що б їй хотілося отримати в подарунок. Вона замислилась, почала пригадувати і сльози виступили на її очах, вони перетворилися у стрімкий потік і вже не могли зупинитися.
Це буде її перший день народження без мами... Вона померла від раку ще на початку весни і згадка про це викликала бурю емоцій та біль. Їй пригадався запах мами…запах улюблених парфумів, що змішався з ароматом прожарених млинців. Винирнули в пам’яті мамині очі, її обійми і тепло…тепло її рук, що постійно відвертало все погане довкола…
Вона плакала і не могла зупинитися, щось душило її в грудях і не давало дихати. Він обіймав її, пригортав до себе, розділяючи її горе. Від сліз заблищали і його очі. Цілуючи її русяве волосся, він повторював: «Все буде добре…я з тобою…». Вона вірила йому і хотіла заховатися від усього світу, загортаючись в його плащ і шукаючи його руки, що завжди вміли зцілити від будь-якого страху та печалі…
Їй було 5 років… Вона тримала свого татка за руку і відчувала його тепло. Вони знали, що тепер одні… Удвох на все життя…
http://vkontakte.ru/note24144789_10689500
і знову, як на мій погляд, твій вірш сильніший за оповідання, яке тебе надихнуло... але... зрештою, це не так вже й важливо.
Тема дуже болюча, а чисто життєво (не можу це не написати) - найкращий вихід в цій ситуації - батькові знайти все-таки людину, яка стане йому доброю помічницею в житті, а маленькій донечці народить братиків-сестричок. Минуле треба поважати, але не робити з нього ікону.
Олександр Гриб відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую!
добре, що це оповідання вигадане, але в житті є безліч подібних випадків. Радий, що ти не байдужа!
