Турбується ніч, щоб була не голодна,
зачерпує ковшиком йогурт небесний,
молока наливає в філіжаночку двору,
і виманює з дому зефірним намистом...
Побіжу, зацікавлена сміхом сніжинок,
підглядати у очі твої за думками про мене,
підслухати розпачливий голос пружинок,
коли падаєм ми у шовкові постільні замети...
Пропонуєш мені золотисті смішні зорепади,
своїх нескінченно улесливих пальців,
які торкають струни моєї душі, мов гітари,
моїм тілом самотньо блукають вигнанці...
Я втікаю з тобою, щоб на кінчику ночі
розгорнути початок спектаклю тіней
і балакать, мов міми - тільки руки і очі,
і сім кроків життя до вікна від дверей...
Напуваєш тим вітром, що зірвано з гілля,
із липневих запасів медоносних ланів.
Вдягаєш у сукню, змочену зіллям,
що лікує від туги, від самотності снів.
Кожен поштовх згори у мою серцевину
заливає по вінця суміш трав і медів...
Немов знахар, знімаєш колишню провину,
що так довго без мене по світу ходив...
Золотими ковшами п"ю чари нічні,
білий місяць, мов здобу надкусить зима,
Розпашілі удвох , мов з печі калачі...
Я в руках твоїх грітись прийшла!
14.01.2011р.
приємно що ви до мене завітали! 
Іра
