Ще три дні і все закінчиться. Закінчаться недоспані ночі, повні вогню, безкінченні переслідування, зневаги, страх, сором, пристрасть, біль, гордість... Закінчиться все, і наступить свобода. Я буду в раю.
Там я нарешті позбавлюся від нічних кошмарів, які мучать мене кожної ночі. Сниться завжди одне і те ж. Начальник підписує документи про мою страту. Мене ведуть по довгому темному коридору. Ведуть завжди двоє. Перший, проводир зі свічкою, освітлює дорогу. Другий, одягнений у гестапівську форму, тримає мене за руку. Тут я помічаю, що в кінці коридору мерехтить світло.
Я не витримую та озираюся назад. Я знову бачу її. Вона стоїть і дивиться на мене своїми безневинними очима, ніби просить про допомогу. Відьма! Це через неї я тут. “Це вона все накоїла! Вона! Мене підставили!” – я кричу, але мене ніхто не чує. Тільки гестапівець сильніше стиснув мою руку.
Ми наближаємося до кімнати, з якої виходить світло. Проводир задув свічку і відійшов вбік, даючи нам дорогу. Ми увійшли. Посередині кімнати стоїть щось подібне на електричний стілець, зліва стіл, на якому стоїть джерело світла – керосинова лампа, біля якої невеликий рубильник з червоною ручкою. За столом сидить якась жінка і щось пише. “Підпишіться отут.” – вона дає мені ручку і вказує олівцем де потрібно поставити карлючку. Я розписуюся. Показує на стілець. Я підходжу і сідаю на нього. На мою голову одягли темний мішок з вирізами для очей. Зав’язали руки. Гестапівець кивнув головою і жінка за столом перемкнула рубильник. Я заплющив очі...
Чути тріск і скрип дверей.
- На вихід! – прямо у мене над вухом прокричав черговий.
Знову цей сон. Я більше не витримаю. Я зіскакую з бамбетля та нідіваю куртку.
- Куди зараз? – питаю.
- Начальник хоче тебе бачити. Пішов! – відповів той і пнув мене у плече прикладом.
Начальник. Кретин безмозкий, а не начальник. Що цього разу? Я увійшов до нього в кабінет. Він стояв до мене спною і дивився у вікно. Двері зачинили і ми залишилися на самоті.
- Знаєш, їх важко зрозуміти. Вони дивні, не такі як усі. – почав він і обернувся. – Живемо тільки раз, правильно? – його монотонне повільне базікання зводило мене з розуму. Кажи вже швидше, інакше я за себе не ручаюся!
Він сів за стіл, дістав зі свого портфеля гарно обгорнені папери і кинув їх переді мною.
- Знаєш що це? Це наказ про твоє звільнення. Я сам його підписав. На КП забереш свої речі. – він монотонно без емоцій продовжував говорити. – Твого годинника присвоїв собі мій зам. Він думав, що ти вже не вийдеш. Хоча я в цьому не сумнівався. – останнє речення він промовив тихо, майже пошепки, хитро примруживши свої і так вузькі очі. – Можеш іти.
Я не вірив своїм вухам. І це каже мені той, через кого я мучився стільки часу, той, хто так хотів моєї смерті. Так спокійно і прямо. Я піднімаю з підлоги папери, розвертаюся і хотів було іти, але його голос мене стримав:
- І ось ще. – він встав і підійшов до вікна. – Якби не вона, смажився би ти завтра. Подякуй їй за це. Вона стоїть біля входу. Повезло тобі...
ой... оце мені на разі найбільше з твого мною прочитаного сподобалося...
- для Неї.
