Ми познайомились випадково досить специфічним методом – в чаті. Пам’ятаю в той холодний зимовий вечір я сидів за комп’ютером і мою увагу привернув цікавий на мій погляд нік – “Сигаретка” . Чесно кажучи не дуже люблю курців жіночого роду але щось мене потягнуло зав\'язати розмову, яка не могла ніяк закінчитися в той вечір і ми обмінялися номерами ICQ. Майже кожного вечора ми переписувалися. Обговорювали різні теми – від погоди до стану економіки. По ходу переписки обмінялися іменами, віком, дізналися про інтереси один одного.
Минав час день за днем - непомітно наблизилася весна і подивившись на дату першого повідомлення та провівши в голові деякі нескладні математичні розрахунки я зрозумів що з Сигареткою я переписуюся вже третій місяць. Здивувався – я спілкуюся такий період з людиною, якої навіть не бачив. Проблема була вирішена.
Я: коли б ми зустрілися?
Сигаретка: не знаю, а коли?
Я: це я спитав =)
Сигаретка: коли тобі получиться?
Я: тобі завжди получається?
Сигаретка: ну майже.
Я: наприклад завтра?
Сигаретка: в котрій годині?
Я: мені подобається 12.00.
Сигаретка: добре. Де?
Я: а ще подобається центр і права арка.
Сигаретка: знаю таку. добре.
Я: тільки не запізнюйся.
Сигаретка: добре.
Я: домовилися)
Сигаретка: якщо не забуду то прийду)
Виявилося вона не тільки не забула а ще й прийшла вчасно – коли рівно в дванадцяту я з’явився під аркою то побачив одиноку дівчину. “Напевне на мене чекає.” – подумав я мимохіть. Підійшовши ближче запитав:
- Вибачте, не скажете яка година? – не дуже оригінально, але це перше що перше що прийшло мені в голову коли ми зустрілися поглядами.
- Скажу, рівно дванадцята. – поглянувши на мене відповіла вона.
Виявилося що всі ці три місяці я вів електронні переговори з симпатичною кароокою брюнеткою.
- Як справи? – спитав я автоматично.
- Добре. – вона подарувала мені свою красиву посмішку.
- Прогуляємося? – запропонував я.
- Я не проти, пішли.
- А ти не спізнилася.
- Звичайно що ні. Я ж тобі писала що я пунктуальна. – почала виправдовуватися вона.
- Ти надаєш сили словам. – якщо це тверждення не було помилковим то інше буде просто ідеальним. – Давай ніколи не брехати один одному.
- Я не проти. – знову усміхнулася вона і ми потиснули один одному руки.
- Просто чудово. Нарешті є людина, якій я не брешу. – на ці мої слова вона знову посміхнулася.
- Хочу шоколадку. – ця фраза впала ні з відки і прозвучала навіть смішно.
- Шоколадку? – від такої несподіванки я тільки перепитав.
- Так. Пористу. – вона уточнила. Добре, коли дівчина знає чого хоче.
- Знаєш, я теж не проти її скуштувати. – сказав я коли побачив недалеко магазин.
Весь день ми гуляли та розмовляли. Тільки цього разу не через глобальну мережу а вживу. Непомітно день пройшов, почало вечоріти, холоднішало.
- Мені напевне пора, тут я сяду на автобус. – сказала вона коли ми дійшли до зупинки.
- Тебе провести далі?
- Ні, дякую. Зупинка прямо біля мого дому. – ледь посміхнулася вона.
Коли маршрутка відчалила від зупинки я зрозумів що забув обмінятися номерами телефонів. Коли я зайшовши ввечері в ICQ побачив повідомлення від Сигаретки з її номером мобільного. Наступного дня я подзвонив їй.
Ми почали часто бачитися. Наші розмови за чашкою кави в кафе стали частішими ніж онлайн переписування. Я з нею весело проводив час. Хоча точніше було б сказати що їй було весело від моїх розповідей. Проте і вона була доброю дотепницею, так що ми були на рівних.
Час летів швидко. Наступила осінь. За цей час нашого спілкування з півслова розуміли один одного. Сидячи одного вечора в затишному кафе у нас зайшла розмова про саму розмову.
- У тебе є улюблені теми для розмови? – запитав я.
- Особливо коли трошки випити вина – тоді так багато тем з’являється. – замріяно сказала вона.
- Любиш вино? – завжди цікаво якому нопоєві надає перевагу твій співрозмовник.
- Біле напівсолодке.
- У мене розмови з’являються після чогось сильнішого або якщо вина багато. – відповів я роздумуючи про свої алкогольні подвиги.
- Багато то скільки? – ледь посміхнулася вона.
- Хоча б половина пляшки.
- Пляшка вина на двох – після нього добре двом. Були такі ситуації? – знову вона замріялася.
- Маєш наувазі з дівчиною? Чесно кажучи ні. – ніколи не розпивав вино. Тільки лікер.
- Ти багато втратив. – вона була десь у своїх мріях.
- У мене все попереду. Тобі сподобалося? – хотілося її опустити назад на землю.
- Так. – і додала вже тепер зовсім замріяно. – У мене є один знайомий...
- Друг? – я перепитав.
- Ні, знайомий. Так от...
Далі пішла її розповідь про нього. І якби не мої доречні запитання та її змістовні відповіді на них я б не дізнався абсолютно нічого про того “знайомого”. Остаточна картина була такою що за їхнє дворічне знайомство вони ніяк не могли зблизитися і тільки його дзвінки доводили їх “дружбу”.
- Ми просто спілкуємось. правда не знаю що це означає і чому він до сих пір дзвонить.
- Часто спілкуєтеся? – запитав я.
- Коли дзвонить тоді і спілкуємось. а це має якесь значення? – заптально подивилася вона на мене.
- Так, має. Він витрачає гроші.
- Чому в хлопців в кінці кінців все доходить до матеріального? – із конкретного перейти в загальне означало не бажання давати конкретну відповідь.
- Тому що це у всіх все в кінці кінців так зводиться. – переконливо сказав я.
- От це вже не правда. – похитала вона гловою.
- Приклад наведеш? – знав що нічого нічого не почую у відповідь, але все ж довелося це сказати.
Вона трохи замислилася і подивилася на мене атакуючимс поглядом:
- Якщо хлопці завжди жаіються що тратять гроші на дівчат, то скажу за себе я не з тих дівчат, що дивиться чи він може потратити.
- Ну от ти б витрачала гроші на розмови з ним? – я перевів розмову у потрібне русло.
- Так. – без замислення сказала вона.
- Чому?
- Ми давно знаємо один одного, він мені багато в чому допомагав, спілкуємось до сих пір, я в курсі його справ і тому переживаю, коли він не може до мене подзвонити.
- Це дійсно правда? – відповів я, як мені здалося з деякою затримкою. Після сказаного нею у мене на мить закрутилися думки, але я швидко відігнав їх.
- Так.
- Ну от ви і друзі. – нічого кращого не міг сказати.
- Ні це не дружба. Це таке з мого боку. – виправдалася вона.
- Думаєш з його боку інше коли він витрачає на тебе гроші? – незнаю чому саме в такому напрямку почав мислити.
- Я не заставляю їх тратити. Він сам так хоче. – спокійно відповіла вона.
- От і маєш. Він це робить свідомо. – було таке враження що я роблю для когось послугу.
- І що? – зацікавлено запитала вона.
- Ти йому теж не байдужа.
- Чесно? – здавалося що це слово було сказане з особливим натиском.
- Думаю так. – моє рішення було остаточним.
Після моєї відповіді вона повністю поринула у свій світ мрій, так що нам довелося на сьогодні розпрощатися.
Вийшовши на вулицю мені чомусь нестерпно захотілося курити вперше за півроку. Купивши в кіоску пачку сигарет я сів на найближчу лавку та закурив. Того вечора було холодно, на вулиці було мало людей – всі пішли грітися по домівках. Дивлячись на все сіре навкруги я бачив холод. Холодним було все біля мене але я не відчував нічого. Нічого? Ні, все таки я щось відчував... Я ще раз міцно затягнувся і кінець сигарети яскраво засвітився червоним кольором. Напевне це єдиний яскравий колір біля мене. Я замислився – вогник ставав тим яскравішим, чим більше я затягувався. Я не міг без сигарети в цей час, але і вона не могла світитися без мене, хоча і в деякій мірі вбивала мене. “Сигаретка”- подумав я, затягнувся востаннє та викинув її в урну.
Через два дні ми зустрілися з Сигареткою. Взагалі це була її ініціатива я просто підтакнув їй.
- Знаєш, так багато всього хочу тобі розповісти. – від неї просто сяяло енергією та оптимізмом.
- Так? Про що? – без особливої цікавості сказав я. Добре що вона не помітила моїє апатії.
- Цей хлопець, про якого я тобі розказувала. Ти ж пам’ятаєш?
- Звичайно. Того я не зміг забути. – так і думав що розмова піде на цю тему.
- Так от. Виявилося що ти мав рацію. Я йому дійсно не байдужа! – вона просто сяяла радістю. Майже як моя новенька люстра.
- Хто б сумнівався. – без особливого ентузіазму я далі попивав своє пиво.
- Ми почали зустрічатися. Виявляється за цей час я його так до кінця і не зрозуміла. Здається, наші почуття взаємні і ми любимо один одного. – не розумію як можна так довго було посміхатися.
- Здається... – тільки і зміг сказати я.
- Щось не так? – тільки тепер вона помітила мене.
- Не так. Щось... – ловив себе на думці що треба пошвидше допити своє пиво та забиратися звідси.
- Тобі не подобаются мої з ним стосунки? – якось несміливо і з деяким майже непомітним розпачем мовила вона.
- А як же я? – не витримавши почуттів крикнув я і подивився їй у вічі.
- Ти? – її погляд ставав несміливим і розгубленим. – Ти мій друг...
- Друг!? – ніколи не думав що це слово викличе у мене такий наплив емоцій.
Друг... Ще раз прокрутивши в голові це слово я зрозумів що відбулося зі мною. Друг! Як же могло бути інакше? Ми гуляємо разом, спілкуємося... Друг. Тільки тепер я зрозумів: всі ці розмови – вони були про все і ні про що. Наші стосунки за весь період знайомства не просунулися ні на міліметр. Ми дійсно просто друзі...
- Друг!?
- Так, друг! – тепер вже вона крикнула на мене. Боковим зором я помітив що на через цей крик на нас звернув увагу бармен за стійкою, але зараз він хвилював мене найменше. – Ти знаєш... знаєш як важко знайти справжнього друга серед хлопців. – на її очах почали з’являтися сльози. – Я любила тебе як друга, ти слухав мене, а саме головніше ти розумів мене. Розумів! – сльози потекли по її щоках, вона почала схлипувати.
Я дивився на неї якось незрозуміло. Мені було важко дивитися на неї таку зараз. Хотілося пригорнути її до себе, погладити її по голові, витерти сльози та поцілувати. Ніжно та пристрастно. Та я не зробив нічого – не подав навіть салфетки. Незнаю що мене зараз стримувало.
- Він вміє тебе розсмішити? – тільки і зміг сказати я.
- Він не заставляє мене плакати.
На цю відповідь важко було щось сказати. Я розплатився за вечерю та пішов до виходу. Зупинившись біля барної стійки сказав:
- Пачку цигарок. – сказав бармену та протягнув гроші.
Пам’ятаю на вулиці падав дощ. Грім розривав все навкруги а блискавка освітлювала на мить цей потворний світ, щоб зрозуміти наскільки він ще потворнійший.
Після Сказаного.
Сидячи зараз на лавці та згадуючи ці минулі події мимоволі ловив себе на думці що винен у всьому тільки я. Хоча навіщо винити себе без причини? Думаю зараз її не існувало. Її взагалі не могло ніколи бути. На диво життя складається так, що за величезною терновою ямою з’являється ще більший за площею прекрасний сад.
- Не скажете яка година? – знайомий солодкий голосочок розірвав осінню тишу.
Я повернув голову та побачив карооку брюнетку. Вона ледь помітно усміхалася.
- На моїх рівно дванадцята. Ви пунктуальні як ніколи. – я посміхнувся їй у відповідь.
Вона сіла біля мене та сказала:
- Я стільки всього хочу тобі розповісти.... – побачивши мій насмішкуватий погляд вона підсунулася ближче та обійняла мене за руку. – Я люблю тебе. – шепнула на вушко мені.
- І я теж тебе люблю. – і поцілував її в щічку. – Люблю.
Ми зустрілись поглядами. Ніколи не думав що цей момент настане. Наші губи зблизилися і злилися в одному поцілунку. Поглянувши один на одного ми засміялися. Я відкинувся на спинку лавки і поглянув на чисте небо.
- Хочу шоколадку. – це звучало як докір і насмішка одночасно.
Не відводячи погляду від неба я ростібнув кишеню куртки та дістав звідти її улюблений пористий шоколад.
- Ти найкращий. – шепнула вона мені та поцілувала.
