мельканням біло-чорних кадрів,
мов потяга вагони,
туманні довгі дні
повзли у ніч землею,
я був лиш придорожній стовп.
жахливі давні сни
летіли в даль з душею.
човен тіла із дерева плоті
ніс розбивав об камені долі
та воду журбою кривавив
і плавив тугу в слово.
кавалком доля випала така,
немов жене крота ходами
бог в подобі щуролова.
життя — вертеп
із кінцем в іграшковій труні.
у світу очі кам’яні.
душа була в бетон закута
у звіринці людському,
де кожен прут — душа у плоті.
в’язко у жирному м’ясі
духом протухлих яєць.
у черепі-домовині
холодний вуж, у дулю склавшись,
зіщурився сивим клубком,
вузлом язик зв’язавши,
до м’яса рвав одежу шкіри
і нервів павутину звивав.
зубатий годинник життя шматував
і на порох молов
у вихорі стрілок.
у тій м’ясорубці
мені життя оскаженіло!
шашелі-миті тирсу точили
із мумії моєї.
вкривали зморшки мій жовток.
дитина радість відцвітала в сивий сум.
на пні життя
кілець річних пожовклий рахунок ріс.
на унітазі черепа півкулями мозку сидів.
обдували вітри проминання
з голови-кульбаби парашутики пам’яті.
в грудній клітці зачинена пташка
билась у приступі клаустрофобії
об старіючі ребра...
та в обширі нутра замуляв згусток.
волею навівши уваги мікроскоп,
я розгледів світло
із пробою власної кори.
крізь шпаринку я проліз в безмежне Небо
і зануривсь у всеєдність,
де я (і кожне) — іскра Божа.
і блискавка вперіщила мене,
акумулятор мій по вінця зарядивши,
долю стару у ніщо спопеливши
вже новому мені.
