Слідом за «колективізацією» почався голод...Сонце сходило над висохлими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю.Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому сні, смертному сні.
Так танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світу трупний сморід, апокаліптичні видива, спів мірні хіба що з картинами Страшного Суду.
Голод 1932—1933 років став справжньою катастрофою. Сталінський «Великий стрибок» дорого коштував Україні.
Вже з наближенням зими 1932 року становище села погіршувалося все більше і більше. Люди вмирали усю зиму. Але усі документи засвідчують, що масове вимирання села почалось фактично у березні 1933 року.
«Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкіряними підошвами для взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу „локшини“, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, кропиву...»
Навіть уже наприкінці 1932 року зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі за 30 км. від Києва виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак.
В українській сільській школі учитель розповідав, що на додачу до подоби борщу, приготовленого з кропиви, бадилля буряків, щавлю та солі (якщо вона була) дітям урешті давали також ложку бобів. Згодом школи взагалі закривались, бо нікому було туди ходити. Часто трупи школярів викидали у криниці, бо нікуди було їх подіти.
Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти, жінки. Згадує жителька с.Городище Літинського району Вінницької області: «Помер чоловік мій Ваня. За ним повмирали діточки: Павлик двох років і Віра – півроку. Обох їх я занесла
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
Файний віршик!
