Прочитаний :  772
|
Творчість |
Біографія |
Критика
КРОПИВА
У зеків на травинку очі ласі —
Обстежують, немов це диво з див.
Отож коли кропива піднялася,
Я старанно її обгородив.
Бо знаю: невеселої години
Це майже свійське зілля нас втіша.
Сільська кропива — ніби член родини:
Знайомі з нею шкіра і душа.
Спочатку візьмемо на облік душу,
Де є дитячих спогадів курсив:
Я, спритно здершись на сусідську грушу,
Її всім тілом радісно трусив.
Сусіда був, можливо, і не п’яним,
Та напідпитку — бо прийшов з хрестин.
Штанці спустивши, віхтем кропив’яним
Він шлях мені показував за тин.
З дитячих літ ховаю у секреті
(Ніколи цей секрет не розкривав),
Якого звіра я у тридцять третім
Наполював…
Читай: навиливав.
Блаженства незабутнього вершина:
Ледь–ледь устиг зазеленіти двір,
В печі запікши м’ясо ховрашине,
Кропиву мати клала на гарнір.
А нині я, хмеліючи без пива,
Схиляюся до неї знов і знов:
Зелене диво — табірна кропива
Мені у жилах воскрешає кров.
2.V.1981
|
|
![800_0_1701786038-7510[1].jpg](/upload/poem_all/01013166.jpg){kind=small}
