Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Тарнавський Юрій :: Критика

logo
Тарнавський Юрій :: Критика
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 6
Пошук

Перевірка розміру




Тарнавський Юрій



 

Тарнавський Юрій :: Критика

Творчість | Біографія | Критика

ЮРІЙ ТАРНАВСЬКИЙ АКВАРІЙ У МОРІ Про минуле і сучасне Нью-Йоркської Групи 1. 1950 року поети України лежали покотом на землі, з руками й ногами міцно зв’язаними мотузками і з ротами щільно набитими ганчірками, тоді, як ретельно запльомбовані її границі патрулювали білоброві Вані з Рязані з довгими штиками на ґвинтівках за плечима. Ні звідти тут, ні звідси там, не проникав ні звук, ні буква. На Заході Євген Маланюк писав (читачі читали, що він написав 20-30 років раніше) про втрачену батьківщину і земні мадонни : Ані шаблі ані ножа Не схрестити в останнім герці ! Та ж камінно-мертва душа, Те ж безлюбе і чорне серце. і Як іонійськая колона Рожевіє дівочий сніг, Ховаючи опуклість лона В лілеях рук, в лілеях ніг. Подібно пописував собі Юрій Клен (читали читачі, що він написав раніше, щоб навздогнати Данте, який пройшов 750 років перед тим) : Я : Чий голос добивається до мене десь з-під землі, мов парості зелені ? Хто кличе, мов прокинувшись зі сна, мене так невідступно, як весна ? Душа : Це я, душа твоя забута. В стальні я обручі закута. О, відкопай і відчини чавунну покришку труни ! Поет, на якого покладала великі надії еміґрація, Леонід Лиман (“молодий”, 1922 р. н.), писав ще й таке : Однакова романтика портів Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти ... Повсюди та ж неумолимість слів : “Коли від’їхати — це трохи вмерти.” Все це було може й пристойне, але в вірші під назвою “1909”, десь ще тоді таки (в 900-і роки), Аполлінер писав вже французькою : Очі її танцювали мов ангели Вона сміялася сміялася Обличчя її нагадувало прапор Франції Очі сині білі зуби і червоні губи Обличчя її нагадувало прапор Франції А Ельзе Ляскер-Шюлер багато років тому німецькою : Я плачу — Сльози мої падають у світ. Ступити в пітьму, де я, Не наважиться ні один пастир. Очі мої не вказують шлях Мов зорі. І Т. С. Еліот собі англійською : Ми порожні люди Ми люди-опудала Оперлися один на одного В головах наших солома. Що ж вдієш ? Наші висохлі голоси, коли Ми шепчемо в унісон Нечутні та без змісту Як вітер у сухій траві Щурами по товченім склі Ми нишпоримо в сухих підвалах І ще Езра Паунд : Підпишемо договір Уолте Уітмане — Я не терпів тебе вже досить часу. Приходжу тепер до тебе як доросла дитина До ой як упертого батька; Давай подружимо. І Джон Берріман : Він читав пізно, у Ричарда, у штаті Мейн, у віці 32 ? Ричард і Гелена давно вже в ліжку, дружина моя законна давно в ліжку. Мені тільки треба було роздягнутися & гайда в ліжко, закласти щось між сторінки & стулити очі & вранці чекатиме теплий сніданок. А еспанською Ґарсія Льорка : Груба баба ішла попереду, вириваючи коріння і мочачи пергамен барабанів; груба баба, що вивертає серединою наверх оскаженілих з болю восьминогів. Груба баба, ворог місяця, ганяла вулицями й порожніми помешканнями і залишала по кутках маленькі черепи голубів. І Пабльо Неруда : Існують самотні кладовища, могили з кістьми без звуку, серце посувається тунелем темним, темним, темним, як потопаючий корабель, ми мремо із-середини немов топлячись у власнім серці, немов падаючи зі шкіри в душу. Правда, українською писав теж Василь Барка : Стань, ясна ясочко, стань цвітко вишні, бо спогади страждання будять, бо океан, гірку біду надпивши, мережку розрива на грудях. Як теж і Олег Зуєвський : Ні листу контури, ані скрижалі, Мов кара і гілки, протягнені в імлу, Віддаючи свої горизонталі Ознакам простору на з’явленість малу. Це було інакше, ніж те, що писалося українською перед тим, і чимось інтриґуюче, але не було воно таке, як ці чужомовні вірші і таке, чого хотілося читати молодій людині, якій щойно стукнула двадцятка, або ще не стукнула, і що вона була б сама клала на папір, пишучи про себе. Світ довкола неї жив іншою поезією, і такою хотіла жити вона. У декого зі справді молодих слова непокоїлися, як зерна у вогкім ґрунті весною, намагаючись дістатися наверх. Віра Вовк (1926 р. н.), наприклад, 1954 р. писала : Як у свічадах, там палають в червоних водах ґанґські зорі ! Муллою там голосить море, На струнах джунґлів вітер грає. А Емма Андієвська (1931 р. н.), вже 1951 р. : У ліжка всі кості нили На ранок. Фруктів тіла До склянки холодної тислись В гарячці. І в пунші Світанок тонув, наче пунш доливали. Це не було ще цілком те, що вкінці виросло, але на нього вказувало. Переломним став рік 1956. Майже рівночасно, весною того року, вийшли книжки Юрія Тарнавського (1934 р. н.) та Богдана Рубчака (1935 р. н.), першого Життя в місті, а другого Камінний сад. Говорилося тут вже про інші речі, ніж досі в українській поезії, і суттєво іншою мовою. Тарнавський (хоч як неоковирно це звучить, змушений я говорити про нього в третій особі; мовляв Рембо, “Я, це хтось інший.”) : думати про смерть тілом, яке росте, яке повне твердої крови, як абрикоса чи кавун, шукати серед цифр абстрактних років, що не мають значення, років, які не будуть, але які можуть бути вимовленими, як велетенські суми грошей, треба бути хворим або холодним, який не встромляє мокрої руки, непевний, чи знайде шорсткість паперових листків, із неясним страхом про порожнечу Рубчак : В кімнаті ста люстер, самозакоханий, гарно викривленим я бачу себе. І тільки в сірому саді мурів — на поверхні мурів — мій відблиск мене не може зрадити ніколи. Часто я одягаю пишні шати. Вони щедробарвно блищать на мені, на мініятюрній сцені мого інтимного театру. Але у голім білім світлі — між кущами камінного саду — убрання зовсім сіріє, блідне казкова маска, стікає ґрим ґротеску, і я знову стаю собою. На книжку Тарнавського відгукнувся один з передових критиків еміґрації і співредактор (з Іваном Кошелівцем) Української Літературної Газети, Юрій Лавріненко статтею під назвою “Повстання проти змори” (Українська Літературна Газета, вересень, 1956). У ній він вітав автора, а з ним появу нової ґенерації на українській літературній сцені. Окреслив він їх такими словами : “Вони виїхали з України 8-10 літніми дітьми. Гімназію й університет вони мали вже чужі й на чужині. Але важливим є те, що вони їх дійсно мали і мають, на відміну від своїх менш щасливих і на десяток літ старших попередників — “народжених у війні”. Вони володіють чужими мовами, як своєю, а своєю, як чужими. Світова література є для них своя.” Ці дві книжки появилися на американськім континенті — перша в Нью-Йорку, друга в Чікаґо. В той час автори їх і друзі з їхнього кола не знали, що того ж таки року, у Мюнхені вийшла друком книжка Віри Вовк, Елегії, яка говорила вже іншою мовою, ніж її дві попередні, мовою близькою до їхньої : Тореадори ! Камелії зарясніли над стрункістю смаглих тіл, І Мадрід, отяжілий минулим, і Севілья Зідхають за ними шелестячими кедрами. ... А в рудий пісок арени всякає кров. І тур міцногрудий завернув голубіючі очі : “Навіщо, людино ?” 1957 р. вийшла в Нью-Йорку ж таки книжка Богдана Бойчука (1927 р. н.) Час болю, в якій він приєднався до своїх колеґ : Десь суть була — Осталися одгадки, Десь дім стояв — Та як його знайти ? Мій шлях неждано виховзнув з-під ніг й піском розлився в безконечність. Я йшов (Зі мною поруч ніч) і по коліна груз в темноті. Десь 1957 р. із Мюнхена до Нью-Йорку переїхала Емма Андієвська і тут 1958 р. вийшла її друга книжка Народження ідола. Була це вже справжня Андієвська, яка мало змінилася до цього дня : Всі розбрелись, у всіх любов — Зійшов із рейок космос. З мого вікна лише лоби Видніються любистку. З мого вікна громи ідуть — Це грамофонні вуса Комах купаються в меду — Світ вийшов з-під завіси. Нью-Йорчанка Женя Васильківська (1929 р. н.) зробила свій внесок 1959 р. книжкою Короткі віддалі : Риби — це лише устами холод крижаних лисків. В іґлю, де кетяги малин — марева, росте дугами морозний спів посвят. І блакитні вени лося і ніч, з’єднавши повітря одним вогнем, танцюючими вінками над обсягом кришталю, ніколи не повернуть біг саней. До своїх українських друзів приєдналася публікаціями в пресі американка неукраїнського походження Патриція Килина (Патриція Уоррен, 1936 р. н.), які згодом увійшли до її книжки Трагедія джмелів (1960 р.). Уривок вірша з неї : Дочка принесла щось у фартусі : в її волосся заплутався листок. Вона прийшла в кухню, де сиділа сім’я при столі, і відкрила фартух, щоб сім’ї показати череп корови з роздавленим носом. На нього дивилася сім’я налякана, і їм дочка сказала : “Я всюди шукала, та нічого кращого не знайшла.” Так коло замкнулося — появилося сім поетів, що становили первинну групу. Правда, Андієвська на той час вже повернулася до Мюнхену і від Групи ніби сторонилася. “Я кіт, що ходить сам”, казала. Додам від себе, що ще такий, що хлепче молоко, яке йому наливають у мисочку, що на східці біля дверей, і, коли потисне мороз, то і в хату попросить загрітися. А Вовк тільки згодом встановила контакт з нью-йорчанами, і теж спорадично називала себе Групою з Ріо де Жанейро. Але факти — хоч би й самі твори, друковані спільно — говорять за себе. Партійних квитків же ніхто не носив, бо їх не видавали, і членських внесків не стягали з нікого. Не було теж сходин. Не мала Група голів, секретарів, чи скарбників. Не мала і провідників хоч би й тому, що ніхто не давав себе вести. Ті з неї, хто докладав найбільше зусиль для її існування, робив це насамперед для себе. Ті, хто не робив нічого, не робив, бо не хотів і не мусів робити. Група була поколінням молодших літераторів, що мали те спільне з собою, що не мали нічого спільного з попередніми поколіннями. 20 грудня 1958 р., в італійській каварні “Павич” на Вест 4 вулиці, біля парку Вашінґтона в Нью-Йорку, Килина, Бойчук і Тарнавський, за кавою обговорювали своє майбутнє і вирішили видавати журнал-річник Нові поезії й називати себе та тих, хто до них пристав би, Нью-Йоркською Групою. Журнал вийшов десь у першій половині 1959 р. Брали в нім участь шість поетів — всі з першого кола крім Вовк. Прилучилася вона в другім числі, 1960 р. 2. Річник Нові поезії виходив до 1971 р. Останнє, подвійне число, 12-13, було датоване роками 1970-71. Крім творів членів-друзів, журнал поміщав теж переклади, здебільшого творів поетів-клясиків модернізму, та декого зі старшого покоління українських (Василя Барку, Вадима Лесича). Активним учасником-перекладачем був Вольфрам Бургардт (1935 р. н.), син Юрія Клена, і годиться уважати його повноправним членом-перекладачем Групи. Спеціялізувався він у романських мовах, особливо еспанській, і перекладав багато з останньої. Уривок з його перекладу вірша Ґарсії Льорки “Ода до короля Гарлема” (ч. 8, 1966) : Ложкою він крокодилам видовбував очі і періщив гузиці мавп. Ложкою. Правічний вогонь дрімав у кремені і скарабеї, п’яні анісетом, забували мохи села. Той старик, оброслий грибами, ішов туди, де голосили негри. Скрипіла ложка короля, і приїжджали цистерни гнилої води. 1972 р. Бургардт підготував і видав у видавництві Групи антологію франкомовної поезії Канади, Поезія/Квебек, в якій чимало перекладів були його пера. У виданні брала участь Вовк. Із Групою дружило та співпрацювало кілька мистців. Найближчим до неї та найактивнішим був Юрій Соловій (1921 р. н.), який оформив усі числа Нових поезій. Його теж годиться уважати повноправним членом-мистцем Групи. 1965 р. журнал (ч. 7) уперше помістив твори трьох поетів молодшого покоління еміґрації, ровесників першого кола — Юрія Коломийця (1930 р. н.), Олега Коверка (1937 р. н.) та Марка Царинника (1944 р. н.). Коломиєць : Продавалася любов на очах моїх вулиць. Продавалася любов за бульварне слово вночі : під сонцями міста і під місяцем спалених мурів. Тріпалась ніч на чорнім ножі ... Любов не знаходила місця. Коверко : ... ступає час по сотих кряжах зморшків і жалів із порожнечею ледяних криг проходить повз роздоріжжя неба і землі де сором і страх стоять у сорок розкроках кривих молиться біля престольної вівці де правлять лже жерці і мочать в крові стихарі Царинник : Первинне п’яне чадо чадровий невід водиш незайману гробницю різких і мрячних чварів із мого твориш червня, бо сім’я заперечень без нас вмирає в чвані зеленим ваготінням непринятої брані що інок з’їв почварний. Блаженність тварі блідне тверезістю в долоні, та взір, взамін, зім’ється — ворожу вірність змлоїть моя наремна невидь. Було це прийняття у членство Групи. Перша книжка Коломийця Гранчасте сонце вийшла 1965 р. Коверкова Ескізи над віддаллю — 1966 р. Царинник дальше друкував свої твори в періодиці, але книжкою їх не видав донині. Твори ще двох поетів молодшої ґенерації, Данила Струка (ч. 9, 1966 р.) та Катерини Горбач (ч. 10, 1968 р.), теж появилися в журналі, але автори їх до Групи не увійшли. Струк присвятив себе літературознавству, а Горбач атакувала членів Групи за їхню політичну незаанґажованість. Проживала вона в Німеччині і була просякла радикальнолівою філософією німецьких студентів тих часів. Струк став пропаґатором творчости Андієвської. Приєднався до Групи, одначе, багато молодший від її членів, і географічно відірваний, Роман Бабовал (Бельгія, 1950 р. н.), перша книжка якого Навіщо про те згадую ? вийшла 1969 р. В Нових поезіях деб’ютував він того ж таки року, в 11 числі : місто як лікоть дівчини з очима білішими від впертої згуби загубленого і безцільного поцілунку вулиця вузька як горлянка задавлена ніяковістю а в ній вечір що стає ключем з доступністю до твоїх пальців і усміху давно розбитих як скло або день Останньою прийшла до Групи Марія Ревакович (1960 р. н.). Як і Бабовал, почала вона друкуватися в журналі Сучасність, літературним редактором якого в той час був Богдан Бойчук, який (журнал) від самого початку практично був паралельним до Нових поезій органом Групи (чимала доза ориґінальної творчости його літературної частини становили твори Групи). Перша книжка її З мішка мандрівника вийшла 1987 р. Вірш із неї : корабель змінив курс а ти стоїш безлистим деревом на березі сліз самотність вітру заплелася в твоє волосся і стрічка стомленого дня хвилюється хтось прийшов мимохідь просягнувши клапоть дірявого милосердя Друге коло — п’ять поетів — і оба разом — дванадцять — були завершені. 3. Під кінець 50-х років група молодих польських поетів-еміґрантів, що об’єдналися біля лондонського журналу Континенти, проводили дискусію, чи варто їм ще писати польською мовою. Антологію своєї поезії назвали вони Риби на піску. Рецензуючи перші книжки поетів Нью-Йоркської Групи в паризькім журналі Культура 1960 р., відомий польський поет і критик старшої ґенерації Юзеф Лободовський контрастував депресивний стан польських поетів з вітальністю їх українських сучасників, називаючи останніх “новим лісом на чужині”. Це було влучно, але влучніше було б окреслити їх — їхню творчість — “акварієм у морі”. Чужини молоді українські поети не переживали як щось трагічне. Не уважали вони себе еміґрантами і не рвалися на землю своїх батьків. Але, відмежовані від океану літератур, що їх оточували, склом мови, були вони змушені прийняти тісний простір еміґрації за своє море. Все ж таки були вони по-своєму вільні, і твори їхні, як пестрі, екзотичні риби, плавали собі безжурно туди-сюди, хоч і в обмеженім просторі, так само, як по-своєму пестрі та екзотичні твори їхніх сучасників у без міри розлогішім, потойбік скла. Різноманітність постатей, як і треба очікувати, привела до різноманітної творчости. (Розглядатиму я тут виключно поезію, хоч дехто з членів Групи проявлявся й у жанрах прози та драми, і то часами досить активно. Прозова творчість Андієвської та Тарнавського, наприклад, численніша, ніж їхня творчість поетична). Особисті чинники, очевидно, відігравали важливу ролю. Так, Вовк і Бойчук, котрі прожили на Україні найдовше, часто зверталися до українських традицій. Правда, звертався до неї і доволі молодший від них Рубчак, але радше до певного типу поетики, яку він згодом розробив по своєму — поетики пізнього українського неоромантизму, уособленої в творчості Вісниківців. Вовк же зачинала з утертої української поетичної традиції (перші дві збірки), а коли перейшла до вільного вірша, часто вплітала в нього українські етнічні (найчастіше гуцульські) теми, затримуючи при тім модерну поетику. На відміну від неї, Бойчук, після першої своєї збірки, в якій українські впливи були досить незначні, в кількох пізніших (Земля була пустошня, Подорож з учителем) звертався до традиційної поетики та традиції українського фолкльору. Вертався він до української традиції (наприклад, релігійної) і в своїх пізніших творах, вже після того, як розробив свою поетику, базовану на англомовній. Латинська Америка, одначе, де Вовк проживає (Бразилія), часто ставала темами її творів і просякнула їх своїм світобаченням. Близький до Вовк та Бойчука віком Коломиєць властиво ніколи не звільнився повністю від традиційної поетики. Його графічно вільні вірші, це часто реґулярні катрени, розбиті на багато рядків. Наявний теж у його творчості ліризм, типовий для української культури. Українська традиція так само помітна в творчості віком близької до вищезгаданих поетів Васильківської. Формальна освіта, одначе — романська література зі спеціялізацією в літературі французькій — зробила своє, і українські елементи в поезії Васильківської модифіковані модерною поетикою Заходу. Вихідець зі Східної України, Андієвська, єдина з Групи, на творчості якої помітні певні впливи російської поезії (карколомні вправи з мовою, завчені від Хлєбнікова, романсовий настрій у деяких ранніх віршах, що можливо взятий від Цвєтаєвої). Признається вона теж до впливів Малярме. В образній структурі її поезії, здається, можна добачати елементи української фолкльорної традиції. Та радикальністю своєю вона давно переступила межі того, що могло мати вплив на неї, і поезія її вирізняється яскравою самобутністю. Хоч Андієвська володіє вправно вільним віршем, мабуть більшість з її творчости написана в традиційній формі, особливо сонетом, який вона деформує по-своєму. Вихований майже повністю на Заході, в німецьких та американських школах, Тарнавський показує найменше українських впливів. Захоплений ще юнаком романтикою еспанської культури, він вивчив еспанську мову, і своїм зацікавленням еспаномовною поезією заразив інших поетів Групи. Любов до Еспанії спонукала його до довготривалого проживання в ній. Ключевим для нього теж був вплив екзистенціялізму, яким була просякнута повоєнна Німеччина, де він виростав. Подібно як Андієвська та Килина, у своїх пізніших творах практикує він нераціонального типу поезію, те, що неформально називають сюрреалізмом. Відраза до традиції постійно приводила його до шукання радикальних розв’язок і до нестандартного вживання мови. Чимало творів Тарнавського написані англійською. Потяг Рубчака до традиційної української поетики важко пояснити, хібащо його фахом — літературознавство. Досліджував він українську поезію, що постала між двома війнами, і в творчості своїй з часом щораз більше проявляв її впливи. Та, як було сказано, Рубчак розробляв те, що було зроблене українськими поетами-неоромантиками, вживаючи традицію, як матеріял для опрацювання. Не залишилася його творчість, безперечно, і без західних впливів, та смак його, без сумніву, завжди тяжів до клясичної поетики, хоч не до клясицизму. Окреме явище являє собою Килина. З українською культурою познайомилася вона вже дорослою особою і остання, будучи цілком чужою, очевидно, була для неї чимось екзотичним. Українські мотиви для Килини були тим, чим були, скажімо, іберійські та латиноамериканські для інших членів Групи. Цікавим явищем є її поезія з точки погляду мови. Будучи дещо обмеженою в орудуванні українською мовою, Килина була змушена користуватися скупими мовними засобами, продукуючи твори до крайнього прості, очищені повністю від риторики та красномовности. Показують вони, що, на те, щоб “писати добру поезію”, не треба “добре знати мову”. Англомовна її поезія, що передувала україномовній, вражала багатослів’ям та деривативністю. Майже одного віку з Рубчаком і Тарнавським, Коверко, як і останній, залишився повністю під впливом нетрадиційної поетики. Також подібно до цих двох у їхніх ранніх творах, порушує він у своїй творчості здебільшого урбаністичні теми, особливо тему тиску міста на людину. Творчість Царинника найбільше з усіх членів Групи схожа на поезію американську. Це зрозуміло, оскільки народився він у Німеччині і прибув до США малою дитиною. Царинник зумів перетопити американську поетику, одначе, і знайти її відповідники в українській мові. Окремим явищем знову є Бабовал. Народився він у Бельгії і виростав повністю в чужомовнім оточенні (не у таборах для переміщених осіб, як його попередники, включаючи, хоч і до меншої міри, Царинника). Оточення це теж було інше, ніж оточення його попередників — французькомовне. Може тому поезія його різниться досить ґрунтовно від поезії інших членів Групи. Вона менше конкретна, ніж їхня, і, коли говорить про щось, натякає на нього, радше ніж його описує. (Якби писав він про троянду, наприклад, то говорив би про відблиск кольору її на квітах, що на грядці поруч). Можливо, що є це наслідком впливу первинного французького символізму. Теж, хоч поезія Бабовала цілком особиста, відтиск екзистенціялізму на ній не такий чіткий, як у старших поетів Групи. Здається, що пальці останнього не тиснули на неї так боляче. Хоч часто говорить вона про природу — її відсутність, — не нарікає вона відкрито на місто. Ліричність його загальнолюдська, радше, ніж українська, як у випадку Коломийця. Пише Бабовал теж французькою. Народжена в Польщі, Ревакович дорослою виїхала на Захід. Поезія її цілком сучасна, вправно писана вільним віршем — традиція вільного вірша в Польщі практично так само сильна, як на Заході. Зустрічаються у ній графічні ігри, наближені до конкретної поезії. Ліричність її жіноча, як у Вовк, але без українських слідів, як у останньої. Вона радше загальнолюдська, як у Бабовала. Попри те, що традиційні елементи зустрічаються часто у творчості членів Групи, як говорилося вище, загальне враження, яке вона творить, це без сумніву враження сучасности, модерности, новаторства. Нью-Йоркська Група, перша в історії української літератури, масово і цілеспрямовано працювала на те, щоб звільнити її від давно пережитої в решті західного світу романтичної мови і суспільної заанґажованости, і цього вона осягнула. Ввела вона в українську літературу цілу низку нових елементів, таких, як модерна поетика (вільний вірш, зосередження на метафорі), нераціональний виклад (“сюрреалізм”), екзистенціялістичну філософію, еспанські, латиноамериканські, французькі, англійські та американські впливи, витворивши при тім їх своєрідні, українські відповідники. Здається, що такого можуть позаздрити Україні не одна з літератур її сусідів. 4. Без доступу до України, читацький ринок для членів Групи був обмежений до еміґрації. Була це насамперед Північна Америка (США і Канада), де проживало найбільше українців і де українське життя було найактивніше. Та число читачів тут було малесеньке — пересічний наклад журналу Нові поезії становив менше ніж 500 примірників. Але журнал повністю ніколи не розходився. Читало його, мабуть, не більше 200 осіб. Журнал Сучасність, в якому, як було сказано, найчастіше друкувалися члени Групи, виходив накладом біля 2000 примірників. Але це не значило, що всі з тих, хто купував журнал, сприймали твори Групи. До редакції часто надходили скарги на них, з погрозами, що передплата буде відкликана, якщо таке дальше будуть друкувати. За те, що їх все таки друкували, належить хвала редакторові Іванові Кошелівцю й адміністрації видавництва Пролог, яка це підтримувала. Після Кошелівця редакторами Сучасности були Вольфрам Бургардт, Юрій Шевельов, Богдан Кравців, Марта Скорупська і Тарас Гунчак. Богдан Бойчук кілька разів був літературним редактором. Після теплого привітання перших книжок Групи деким зі старшого покоління письменників (Ігор Костецький, Василь Барка, і особливо Вадим Лесич) та критиків (насамперед Ю. Лавріненко), прийшла байдужість, притаманна всьому сучасному суспільству, не тільки українському. Були теж в’їдливі та примітивні напади з боку старшої ґенерації (Вадим Сварог, Борис Олександрів), які, наперекір авторам нападів, надавали Групі сили — з примітивізмом треба було боротися, а коли тебе помічають, значить, ти ще живий. Мовчанка була найболючішою. Найпрестижніший критик еміґрації Юрій Шерех відгукнувся на творчість Групи тільки один-єдиний раз — статтею про вірш Тарнавського, в якій він доказував, що між модернізмом та романтизмом немає різниці (“Троє прощань і про те, що таке історія літератури”, збірник Слово III, 1968). Треба пригадати, що багато років пізніше писав він з ентузіязмом про популярних Андруховича та Забужко. Та помилятися було в традиції Шереха ще з МУР-івських часів (тези про національну літературу, оцінки декого з неоклясиків, і т. п.), і такі твердження не бралися серйозно. Взагалі, не можна сказати, що український еміґраційний літературний естаблішмент ставився до Групи ворожо. Хотів він тільки, щоб Група не була вагітна модернізмом, а, якщо так, то лише трішки. Ось, що писав про її творчість Григорій Костюк, офіційний літописець української еміґраційної літератури (“З літопису літературного життя в діяспорі”, Сучасність, ч. 9-10, 1971) : “Тому, що деякі колеґи з Нью-Йоркської Групи цьому експериментальному ґатунку поезії віддали дуже багато уваги і книжок (я маю на увазі насамперед "Пополудні в Покіпсі", а особливо "Без Еспанії" Юрія Тарнавського, та, скажімо, "Первні" і "Базар" Емми Андієвської), я зараховую це до їхніх втрат. Але той факт, що вже сьогодні в творах Рубчака, Коломийця, Патриції Килини, Бойчука, ми можемо констатувати поставу проти юнацької хвилюючої спокуси експерименту, екстраваґантної пози, а то й свідомої епатації обмеженого еміґраційного міщуха, — свідчать, що затяжна молодеча "хвороба зросту" буде переборена”. Було чому радіти ! Тоді вийшли на сцену в Україні Шістдесятники. Еміґрація зареаґувала на них орґазмово. Прочитавши вірш Ліни Костенко “Ґранітні риби”, (треба признати, один з її кращих, але це не особливо каже багато), Ю. Лавріненко, який з таким ентузіязмом прийняв Групу (його ровесники-друзі, що скептично ставилися до модернізму, називали його “акушеркою Нью-Йоркської Групи”), мав сказати, що “Це краще, ніж усе, що написала Нью-Йоркська Група”. Окреслювалися Шістдесятники критиками і читачами як “модерністи” (нараз модернізм полюбили), що вказує, яке уявлення про модернізм мав український літературний світ того часу. (На жаль, він досі не змінився). “Модернізм” Шістдесятників контрастувався з модернізмом Нью-Йоркської Групи як “справжній, український”, тоді як цей останніх був “штучним, неукраїнським”. Адорація вкінці дійшла до того, що говорилося про впливи Шістдесятників на Нью-Йоркську Групу і навіть про поштовх, яким вони були для того, щоб Група народилася. Що ніякого впливу Шістдесятники не мали на Нью-Йоркську Групу і її не породили (прийшли ж вони після неї !) не треба доказувати. Якби були якісь впливи і поштовхи, то відбувалися б вони в протилежнім напрямку. Але, на жаль, нічого такого теж не було і факт є, що Нью-Йоркська Група не мала впливу на Шістдесятників. Хоч Шістдесятники, без сумніву, дуже відрадне явище в літературі України тих часів (ще б пак — перед ними царила там суцільна смерть), не зуміли вони все таки очистити себе від твердої шкаралущі традиції української поезії, яку раніше вже скинули члени Нью-Йоркської Групи, і надальше залишилися кремповані нею. Спорадичні спроби модернізувати себе декого з Шістдесятників факту не міняють. (Говорю я тут про поезію. В прозі ситуація була дещо інша, хоч не радикально відмінна). Внесок, який Шістдесятники зробили в українську літературу тих часів, був насамперед внеском тем. Говорили вони про пекучі теми українського народу — теми національні, — а стилево залишилися соцреалістами. Назвав я їх колись “нацреалістами”. Назва ця не була задумана як образлива, а просто описова. Думаю, що вона правильно характеризує явище Шістдесятників. Здавалося тоді, що зусилля Групи були намарне, і що українська література залишиться дальше одною з небагатьох в Европі, яка не позбулася поганих звичок, набутих в дев’ятнадцятім сторіччі. Та нове покоління (півпокоління чи навіть чвертьпокоління), що прийшло після Шістдесятників, це заперечило. Були це поети Київської Школи — Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун та Михайло Григорів, і ще близько десятка їхніх ровесників, які до “школи” не увійшли, очевидно, або з особистих причин (тертя), або через географічні чинники. Це такі особи, як Раїса Лиша, Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Валентина Отрощенко, Ігор Калинець, Григорій Чубай, Олег Лишега (перелік цей неповний). Всі вони стилево дуже близькі до себе і, думаю, що годиться їх усіх назвати колективно “Київська Школа”. Своєю творчістю та становищем у суспільстві ці поети дуже схожі на Нью-Йоркську Групу. Їхня поезія без сумніву модерністична, творена в сучасній поетиці (вільний вірш, зосередження на метафорі, і т. д.), і звертається вона до типово сучасних, особистих тем, часто трактованих з позицій екзистенціялізму, як у поетів Нью-Йоркської Групи. Цікаво, що багато з поетів тих теж тяжіють до нераціонального викладу, того, що, як було сказано, популярно називають сюрреалізмом. Він (себто цей “сюрреалізм” Нью-Йоркської Групи та Київської Школи) ґрунтовно різниться, одначе, від сюрреалізму західних літератур, і можна окреслити його сюрреалізмом українським, цікавим і самобутнім явищем світової поезії. Факт, що поети Київської Школи не пішли за Шістдесятниками, а за Нью-Йоркською Групою, мабуть, можна пояснити їхнім становищем у суспільстві. Як остання, проживали вони в повнім відчуженні від суспільства і творити їм під смаки суспільства не було чого. (Шістдесятники ж були насамперед суспільні істоти, люди, які крутилися біля центру сили, і сили прагнули). Суспільство поетів тих — поетів Київської Школи — іґнорувало (краще, їм грозило). Тому писали вони, не звертаючи уваги на суспільство (ховаючись від нього), про свої болі та радощі, своєю, ніким не реґульованою мовою, докладно так, як члени Нью-Йоркської Групи. Наскільки Нью-Йоркська Група вплинула на Київську Школу, неясно. Безперечно, не йдеться тут про наслідування першої другою, а радше про стимул другої, чи заохочення її — першою. Питання тільки — якими сильними були ці стимул чи заохочення. Якийсь час члени Київської Школи заперечували навіть те, що знали вони про існування Нью-Йоркської Групи, але останніми часами цього не чується. Що знали вони про таку групу на Заході і навіть були обзнайомлені з її творами — тепер відомо : дивися докторську дисертацію Марії Ревакович у Торонтськім Університеті, з 2001 р., під назвою “The Phenomenon аnd Poetry of the New Yorк Group : Discourses, Disguises, аnd Liminаlity”, де розглядається ця тема. Але суть впливів потребує дальшого досліджування. Є очевидним, одначе, що Нью-Йоркська Група і Київська Школа — явища споріднені, які виникли далеко від себе, але є вітками, що виростають з того самого конаря на дереві української літератури. Тут теж варто вказати на досить вражаючу схожість між поезією Нью-Йоркської Групи і Київської Школи з одного боку, і польською поезією повоєнних часів — схожість у поетиці та тематиці, трактованій з позицій екзистенціялізму. (Докладніше про цю тему — дивися мій реферат “The New York Group and the Kyiv School : Poetry of Two Cities”, прочитаний в рамках славістичних семінарів в Колюмбійськім Університеті в Нью-Йорку, в квітні 1996 р.). Схожості такої, наскільки мені відомо, не видно з поезією російською чи поезією якого-небудь іншого слов’янського народу. 5. З політичним потеплінням в СССР під кінець перебудови, і з незалежністю України, становище Нью-Йоркської Групи змінилося на краще. Твори декого з членів було поміщено в журналах, Група брала участь у відомім злеті письменників “Золотий гомін”, у Києві 1990 р., а під кінець 1991 р., у Видавництві Дніпро, заходами Ігоря Римарука, окремими книжками вийшли вибрані поезії Бойчука, Рубчака та Тарнавського. Ще раніше Бойчук і Ревакович домовилися зі Спілкою Письменників про видавання спільного журналу-квартальника Групою і Спілкою, під назвою Світо-Вид. Група, яка вже багато років не проявлялася як одиниця, несподівано знову видніла на літературній сцені. Та явище це не було довготривалим. З поступовою комерціялізацією української культури, видання, фундовані видавцями, припинилися. Вибір поезій Бабовала, що вийшов у Дніпрі 1993 р., наприклад, уже мусів оплачувати сам автор. Навіть дістатися до друку в журналах стало важкувато. Сучасність, як було сказано, практично орган Групи від часу її появи, яку останній редактор на еміґрації Тарас Гунчак, з легкої руки і без погодження з ніким із Групи, “передав” Україні, практично замкнула двері для її членів. Навіть щоб надрукувати вибір з її творів з нагоди її сорокріччя, потрібно було багато дзвінків та листів. Літературна братія України думала тільки про себе та про тих, хто був схильний думати про неї. Світо-Вид, редакторами якого були Бойчук та Ревакович на еміґрації, а спершу Ігор Римарук, потім Василь Герасим’юк, і вкінці Віктор Кордун на Україні, спочатку заповідався непогано. Друкував він твори членів Групи та авторів молодших поколінь з України. Але з часом якість його почала підупадати, і помер він природною смертю, як виглядало від старечої немочі, на 37-му числі, 1999 р. Впродовж років, від 1969 р., коли відійшла від літератури Васильківська, один-по-одному, члени Групи переставали друкуватися і, мабуть, творити поезію — Васильківська, Коверко, Коломиєць, Килина (присвятила вона себе англомовній комерційній літературі), Царинник, Рубчак. Сьогодні тільки шість — Андієвська, Бабовал, Бойчук, Вовк, Ревакович і Тарнавський — залишаються активними в літературі. Із впливом Групи на нові покоління було не то що ліпше, а гірше. Перед самим розвалом СССР, виглядало, що більшість молодих поетів України схилялися до техніки та тем модернізму. Вільний вірш практикувався широко і можна було припускати, що, коли Україна здобуде незалежність, молоде покоління піде масово в цім напрямку — аджеж що іншого могло стримувати його, як не кайданки, наложені на руки партією ? Але сталося щось дивовижного — сталося саме протилежне ! Тільки пару років після здобуття незалежности, модернізм в Україні практично зник. Виноситься враження, що не то, що ніколи не було Нью-Йоркської Групи та Київської Школи, а що нічого подібного не існувало ніде на світі і що всі всюди завжди писали поетикою дев’ятнадцятого сторіччя. Сторінки журналів та книжок знову зарясніли римами та темами традиційної української поезії і коментарями на них, де хвалиться “тонкий ліризм” авторів та “філіґранність” їхньої техніки. Теоретичним обґрунтуванням цього є “продовжування сильно розвиненої української традиції”. (Нікому не спаде на думку подумати, як виглядала б українська поезія, якби затрималася вона на своїй “сильно розвиненій” традиції перед приходом письменства на Україну. А Франція, Англія, Італія, Німеччина сильно розвинених традицій хіба не мали ?) Другий напрямок, в якім розбіглося молоде покоління, це модність (а вона не рівнозначна з модерністю) — особливо те, що називають “постмодернізмом”, а насправді є популярним, комерційним варіянтом справжнього постмодернізму, метою якого (комерційного варіянту) є дешевим коштом, дешевими засобами здобути собі ринок і тим популярність та гроші. (Винахідником його, чи принаймні найбільш відомим практикантом, є Умберто Еко. Справжній постмодернізм годиться розглядати, як останню фазу модернізму, і включає він такі явища, як театр жорстокости та абсурду, французький новий роман, і т. п.). До модного теж належить фемінізм, який зайняв місце марксизму в українській літературі. Українські феміністки-літератори не розуміють, що для того, щоб порушувати пекучі проблеми жінки, не потрібно бути войовничо догматичним та нетерпимим до всього іншого. З цією ворожою до неї реальністю Нью-Йоркська Група відчайдушно пробувала боротися. Дехто з її членів навіть видавав за свої кошти свої таки книжки. (Бабовала вже було згадано. Долучилися до нього пізніше Тарнавський, Ревакович та Вовк). Та зусилля їхні були даремні. Ні їх, ні їхніх видань не помічали. Книжок практично не рецензували і ніхто не журився про їхню долю. Кожен був зайнятий собою .... Але хіба це дивне ? Хіба справа могла бути інакшою ? Коли під час святочної метушні всі ганяють, мов шалені по крамницях, роблячи покупки та спішачись на святкування додому, то хіба не робиш такого самого ти ? А чому повинен хтось звертати увагу на тебе, а не ти на нього ? Якщо б тебе потребували, було б інакше, а так.... Факт є, що Нью-Йоркська Група сьогодні Україні не потрібна, як не потрібна їй Київська Школа, Шістдесятники, і т. д., і т. д. Закон життя — приходить нове, старе відходить. Що нове це не проявляє великих здібностей і не викликає великих надій, це правда, але є воно таке, як є, і наріканням на нього його не зміниш. Породили його, очевидно, обставини, реальність України, а вони (обставини, реальність) — це, як inner city у США в 60-х роках — Уатс, Ньюарк, Клівеленд, Дітройт — з випаленими, зруйнованими кварталами, де хідниками снуються бездомні, а в темних провулках чигають члени міських шайок. Не зміниться там нічого, аж щось не зміниться. Така є сучасність. (Тут схожість із Сучасністю не плянована). Про минуле Нью-Йоркської Групи я теж згадував. Хто ж посмів би говорити про майбутнє ? 25.12.2002



Нові твори