|
Коти Бабах
(Казка про бавовнятка)
Одружився Котигорошко з царівною Оксаною, яку визволив із полону від змія багатоголового людожерця. Жили вони, поживали в любові і злагоді в Прекрасній Країні та добра наживали. Було в них того добра вже дуже багато, що й бідним роздавали, а воно все прибуває та й прибуває. Бо хто чинить добро людям, то воно сіється, і приростає у сто разів більше. Бог дав їм багато дівчаток: красуні, розумниці, що й заморські царі їх за дружин собі брали, любувалися дивною красою, і захоплювалися їхньою мудрістю.
Одного у них не було – синочка. Котигорошко мріяв мати молодця, щоб з Божим Духом ходив, Божу волю чинив, за народ поставав, Богу славу і подяку віддавав, у милості Божій завжди захист мав. Дух Божий давав йому знати, що неодмінно буде небезпека усім братам і сестрам цієї Прекрасної Країни, яку їм подарував Господь.
Коли віддали заміж наймолодшу доньку, то в серце вселилась якась тривога. Їм здавалося, що прямо в повітрі став з’являтися, час від часу, дух того багатоголового змія, який був завдав їм прикрощів у часи їхньої молодості. Котигорошко з Оксаною, дружиною своєю, були впевнені, що змій забитий, знищений, тому дивувалися цьому бридкому духу, що нагадував запах зіпсутого м’яса.
Одного разу явився їм у сні Ангол Божий і сказав Котигорошку: «Почута твоя молитва. Вранці не снідайте, води не пийте, а йдіть на торг і купіть два зелені боби. Прийдете додому, помолитесь, щоб Господь благословив цю їжу, і з’їсте по одному бобику, приказуючи: «В Ім’я Ісуса Христа, сіємо біб на великий рід».
Вони обійшли весь торг та не знайшли бобу. Котигорошкові аж сльоза покотилась. Дружина погладила його по плечу і сказала: «Любий мій, Котигорошку, зітри швиденько сльозу, аби Ангол не подумав, що ми не віримо йому. Питаймося торгуючих, може, часом, не вгледіли». Коли вони запитували, чи хтось має до продажу біб, то одна жінка сказала:
– Я мала біб та продала. –
– Тітонько, голубонько, подивіться, може ще маєте, – мало не заплакав Котигорошко.
– Та ні, ось лиш два бобики загубилися під хустиною. –
Подружжя аж засяяло від щастя. Висипали їй на стіл цілу жменю золотих монет і, наче на крилах, помчали додому.
Господар поблагословив їжу, тих два бобики, дав один дружині, а другий взяв собі, приказуючи: «В Ім’я Ісуса Христа, сіємо біб на великий рід. Роди, Господи, рясно. Ми Тобі дякуємо красно».
Через дев’ять днів у них народився синочок, манюній, гарнюсінький – радості не було меж. Те дитятко росло не по днях, а по годинах. Третього дня воно вже говорило, а сьомого – ходило. Як годиться, хлопчика понесли до храму, щоб посвяти Господу. Всі дивувалися, що сім днів, а він уже й бігає та говорить. Коли його хотіли охрестити Коти Бобиком, бо від бобика він народився, він промовив: «Ви ж мене уже назвали Коти Бабах, і мені подобається». Коли малюк почав ходити, хотів бачити, що ж там на столі таке, що так гарно пахне, а йому дають лиш молочко та молочко ссати. Ось він і потягнув за скатертину, щоб дізнатись, що то там пахне. Срібний посуд забряжчав, стукнувшись об мармурові плитки, а їжа розлетілась в різні сторони. Бігла мама, няньки, служниці і всі запитували: Ой, що це? Синочок знизав плечима і відповів: Бабах… Всі засміялись і сказали: «Ти наш дорогий Бабах». Вони не підозрювали, що ім’я це невипадкове, а з Неба дане йому. Котибабах ріс у милості Божій. Бог, як колись його татові, Котигорошку, давав сили і мудрості всілякої, яка не всім дається, а тільки вибраним, призначеним від Бога, на великі і добрі діла, в очах Господніх. Бог Господь, то Бог любові, бо любить усіх, але, крім того, Він Праведний Суддя. Тут – любимчиків нема: або в поросі і попелі кайся, залишай злі діла свої, вір Ісусу, Сину Божому, і приймай благодать оправдання, очищення і освячення, у крові Його, або за гріх – смерть, – такий закон Всесвіту, бо іншим шляхом світ очиститись не може.
Виявляється, після поразки, змій не покаявся, а заховався під Мокшанськими болотами. У твердих гірських породах, залізними зубами за 1000 років вигриз собі замок. Зсередини обшив його золотом та діамантами обклав, але радості і задоволення не мав. Оженився із одноголовою симпатичною зміївною, народив двоє змієнят, але йому Оксана снилась, і він прогнав їх із свого бункера. Звірина є звірина. Мав, що їсти і пити, але кров людська пахнула йому і снилась. Він мріяв, що як збере армію величиною як тьма тьмуща, то все-таки завоює ту Прекрасну Країну і нап’ється крові досхочу. Захопить її разом із Оксаною, яку відібрав у нього Котигорошко. Його аж трясло від злості, коли згадував це ім’я, бо був певен, що Оксана, могла б, з часом, полюбити його. Навіть, у снах бачив її, і виговорював свою мрію і, ніби, заспокоюючи: «Знаю, що той ворог мій, не подобається тобі, я скоро прийду і визволю тебе. Ти будеш моя. Нравітся ілі не нравітся – тєрпі, єщьо моя красавіца».
Із підземного замку, як тепер називається бункер, збудований був вихід на поверхню, замаскований під болотний ландшафт. Різного роду і виду кікімори, какамора, болотяні чудовиська, лісовики, привиди ховалися в болоті, за кущами, на деревах – муха не могла пролетіти непоміченою. Хмари москітів, кровососів ховалися так, що ніяке око не могло їх побачити. Сумлінно ця нечисть болотна несла охорону свого недоімператора. Туди прилітали, на залізних пташках, дракони меншого рангу, і радилися, як їм захопити Прекрасну Країну, і звільнити для змія, їхнього імператора, ту, що в снах своїх бачить. Ради нього були готові вчинити будь-який злочин, бо платив їм щедро із державної скарбниці, а ще крали безмежно, як у народі кажуть, бо знали, що й він краде ще дужче. Радники прийняли рішення: зібрати всіх лісовиків і всю болотну нечисть жіночої статі, роздавати їм драконячі яйця, аби вони виношували дітей для дракона. Так і зробили. Дракон нічого не робив, лиш тужився і ніс свої яйця, а придворні вірні слуги розносили по всій вибраній нечисті. Здорові, сильні кровопивці чомусь не народжувалися, були частково подібні і до своїх матерів: кволі, вредні, неслухняні, не піддавалися науці. Дракон закликав, із Греції, дитячого лікаря, професора, щоб дізнатися, чому діти родяться не такі, які йому потрібні. Професор обслідував батька, поспілкувався з ним, драконом, обслідував дітей і встановив діагноз: спадкова какопедія, какамора – нелюди, повне успадкування батьківських і, частково материнських генів кікіморин і москітянок. З них виростуть бездушні головорізи, що не боятимуться смерті, ітимуть за наказом, як хмара москітів, щоб упитися в будь-яке тіло, і пити людську кров. Професор запропонував сучасну дорогу вакцину, щоб полікувати дітей, але батько відповів, що його діти мають бути безстрашні, сміливі, як він, а на рахунок крові, то це те, що кому подобається.
Змій знав, що потрібні діти не лиш кікіморинські і москітянські, а й людські, якщо їх так можна ще назвати, у кого є трохи мізків. Він вибрав собі сильних, гризидубів, полепсувів, куйбідів, куйлихів, куйгоре, куйстрах, куйненависників, ненаситних, ненажер, брехунів - довгокрутоязичників і інших лиходіїв. Першими почали наступ брехуни, довгокрутоязичники на всі боки, на весь світ брехали і неправду сіяли, вона корені пустила, почала сходити, рости і зацвіла рясним цвітом над усім світом. А сатрапи розбіглися по своїй недоімперії, і стали кувати різну жахливу смертоносну зброю, щоб піти війною на Прекрасну Країну і захопити її.
Нелюди мокшанські не могли терпіти, квапилися швидше почати і, досхочу, напитися крові тих мудрих людей Прекрасної Країни, аби стати мудрими і сильними, як вони. Їх кікіікакоморянки чекали на подарунки, бо жінки Прекрасної Країни гарно одягалися, а вони, сидячи в болоті мріяли про гарну білизну і сукні, золоті перстені на їх брудні пальці та сучасні модні туфлі, яких вони не мали, бо в болоті – без потреби, хіба що, десь-колись, вийти на кікіморянське свято похизуватися.
Коли недоімперія накувала багато різної страшної зброї, пташок і коней залізних, які вогнем плюються і, все підряд руйнують і вбивають, з землею рівняють, щоб Прекрасну Країну перетворити в руїну, в полон погнати, а землю сльозами і кров’ю людською полити, і на попелищі танцювати, ринула полчищами, щоб, нарешті, її захопити.
Та не так сталося, як гадалося.
До цього часу син Котигорошка, Котибабах народив багато синів Котибабахів. По милості Божій, дракон, син диявола, не знав про це. Господь закрив від нього цю справу. Він думав, що нарід задурив, приспав, кого треба, а кого й купив, і все йому з рук зійде, з квітами його будуть зустрічати, а він у столиці золотоверхій сяде на імператорському новіському троні, що вже готовий стояв у бункері. Щоранку підходив до дзеркала, перевіряв чи не потік ботокс, одягав корону, сідав на новіському золотому троні і уявляв, як то будуть лизати йому його туфлі усі куплені гниди тієї Прекрасної Країни, а він битиме їх, зрадників, капцем у морду і проганятиме геть. Своїх лизоблюдів вистачає. Виготовив трон і для імператриці Оксани, але заховав від чужого ока.
Та коли диявольська навала напала на Прекрасну Країну, Котибабах підняв свою невидиму армію. Під Господнім покровом ночі, знищував ті смертоносні машини, що вогнем плювали, всіх убивали, і дорослих і малих, немовляток і старих, їх домівки руйнували, і з землею рівняли, ріки невинної крові проливали, пили, обпивалися, і Бога не боялися. Какамора болотна Бога не знає, бо їхній бог - диявол, той, що краде, губить і убиває.
Котибабах і сини його одягали таку одіж, щоб видавалися воронами, коли будуть летіти у розвідку білого дня. Підскочили, одразу набирали висоту, щоб бува хто не здогадався, і полетіли. Бог дав їм, від народження, чуйні вуха і зіркі очі, що ні бінокль не був потрібний, ні пристрій нічного бачення. А ще, за паролем: «Котибабахи, станьте маленькі, наче птахи», вони зменшувалися в розмірі, а коли потрібно, і невидимі. З висоти пташиного польоту все чітко чули і дуже добре бачили. Облітали усі позиції ворожі на фронті, і в тилу, походжали поблизу, або, надувшись, сиділи, ніби відпочивали, близько того місця, де вороги скупчувалися, чи зброю ховали, чи генерали по телефону розмовляли, або радилися. Їх було багато і вони були всюди, усе бачили і усе чули.
Зібрав диявол Гризидуба, Нищиполе, Водопсуя, Куйбіду, Куйлихо, Вогнеплюя та Нищиграда на нараду, щоб радилися: як і що робити, щоб більше настрахати, зруйнувати, більше горя завдати, болю причинити, сліз і крові пролити. Радилися, радилися, аж слина з рота бризкала – так сварилися, бо їм здавалося, що замало лиха, потрібно більше!
Котибабахи помолилися, попросили Бога: «Боже, Ти – Праведний Суддя і завжди судиш по-правді, не дивишся на обличчя і чин, а судиш кожного за діла його. Суди, Господи справедливо, як то буде зло, і Божа воля на те, щоб його знищити, разом з лиходіями, то коли ми потремо долоню об долоню, то щоб з’явилася сильна блискавиця і пожерла зло разом із зловмисниками. В Ім’я Господнє просимо Тебе». Кілька братів склали руки, як крила, підстрибнули і полетіли, як птахи, правду чинити. Сіли тихенько, на високому дереві, прямо під вікном і вислухали усі плани лиходіїв. Коли мали розходитися, і зло своє на Прекрасну Країну і людей її виливати, вогнем і градом поливати, ракетами нищити і вбивати, Котибабахи потерли швиденько долоня об долоню і, тієї ж миті, ударили страшні блискавиці на те місце, де перебували ті генерали і інша старшина, та смертоносні машини, велика кількість песиголовців і москітів та іншої худобини, що несли смерть жителям Прекрасної Країни. Громовиці знищили те зло до тла. Ворогам було соромно признатися, що то їх б’ють ті, над ким знущаються і насміхаються. Казали, що то хлопок від короткого замикання.
Родина Котибабахів стала невидимим караючим мече проти армії москітів і песиголовців – нелюдів. Вона діставала їх на їхніх станах, в ешелонах, летовищах, на мостах, всюди, звідки ворог приносить горе, смерть і біль. Вони зруйнували, спалили, потопили гординю дракона, яка палала над світом, і далі палає поки не вигорить уся.
Сидить дракон у бункері і, крадьки, сльози втирає, на весь світ нарікає і не знає, що то Котигорошків син, Котибабах, по його брехні стріляє, велич і славу його топче ногами. Бреше, каже, що хлопок, то нічого, байка. Дивись, кровопивцю, і розумій, чим пахне, бо то, як ще бабахне Котибабах, буде тобі, враже, крах. Хоч ще живий бандит наразі, та уже засуджений в Гаазі.
Марно, Бога не боявся. Пізно Ірод цей злякався. Кинув Бог у сухий край, між двома морями. Засмерділась його слава на ввесь світ, бо любив він славу й гроші - до нестями.
Хто чинить зло, то спам’ятайся, поспіши, мерщій, покайся у гріхах своїх, і до Бога наближайся, бо життя не закінчується тут на землі, а продовжується у вічності: з Ісусом – у вічності з Богом у мирі, в спокої, і в радості; або у вічності у пеклі – з дияволом, з гріхом своїм, і з болем, ненавистю, слізьми і плачем, і скрежетом зубів у вогні пекельному. Тепер потрібно, друже, вибирати, бо та хвилина, коли вже ти не можеш вибрати, може несподівано настати.
ID:
982489
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.05.2023 20:45:40
© дата внесення змiн: 07.05.2023 20:55:53
автор: Тріумф
Вкажіть причину вашої скарги
|
