Вже заросилось поле, заросилось…
Чомусь моя Вкраїна засмутилась.
Весна навкруг квітує килимами,
Та край наш у війні застиг димами.
Завмерла в сірім тлі червінь світання.
Маркітно сад стоїть в вісні мовчання.
Розлук туга волочиться стежками
І біль, як та ріка, між берегами.
Лежить у вирвах не зоране поле.
Обпалені вогнями ліси й доли.
Зчорніла від ракет трава лугами.
Син воювать пішов із ворогами.
Ти опустила в гіркім сумі плечі:
Оплакуєш невтішну путь малечі.
Й болять на тілі завдані руїни -
Не плач! Орду поженимо з Вкраїни.
Все буде добре, нене, усміхнися!
Який народ у тебе, подивися!
Сини та дочки землю захищають
І твої сльози, рідна, витирають.
Нас Господь береже в тяжку хвилину,
Бо захищаємо свою країну.
Час перемоги вже ось-ось гряде,
І мир на нашу земленьку прийде.
Вернуться наші соколи-синочки
І до серденька їх прилинуть дочки.
Й сім’ї будуть поповнення чекати
Та край для покоління будувати.
Ще трішки… й пшениці заколосяться.
У гніздах лелечатонька з’явлЯться
Розчеше вітер гребені травички
І звеселіють у маляток личка.
Міста всміхнуться новими домами
Й плоди садів наповняться соками.
Замерехтять у барвах клумби свіжі
Й зустрінем літо мрій на роздоріжжі.
Рясні дощі зростять врожайні ниви
І Батьківщина заживе щасливо.
У рідний дім зійдеться вся родина
І буде мати, син та Україна!
