О, ні!
Злобна птице,
Чого летиш до мене
І ховаєш крильце?
Зупинися!
І не дивись на мене!
Це ж ти кохання моє
Поховала,
Відірвала від рани,
І скинула в море!
О доле моє зникни!
Це ж ти захтіла розлучити
Нас!
Розлучити, а потім злучити,
У горі!
Сказала мені: люби!
Люби її, люби!
А я — люблю її без тями.
Люблю її роками,
Люблю і так!
— Забудь її!
— Не зможу!
І ти не допоможеш! Згинь!
Згинь з моїх очей,
Мавко лісова!
— Я зростила тебе в серці,
Зростила в Бога під серцем!
А ти кричиш згинь?!
Ти і сам не мудра птиця,
І не хитра, як лисиця.
Ніхто, ніхто ти! Зрозумів?
Да чи ні, не чую?
Що язик свій прикусив
І сидиш, стоїш — мовчить!
Ми постояли так годину,
Мовчали двоє мов хвилину.
Мовчали голосно в думках.
Тримтіло небо у роках.
Та вона мовляла перша:
— Любиш її, чи собі брешеш?
— Люблю! Люблю її сильніше серця,
Що шумить в моїх думках.
Чи ж забула, як від горя,
Я у морі потопав?
Ні! Не лізь! Не обіймай!
Та лихая тая доля,
Що кида на призволя,
Що в думках не обіймала,
Що у тайни забрела?
— Чи ж погана,
любий сину,
Тая доля, що твоя?
Що тебе так захищала,
І покохати дозволя?
Чи ж любиш її,
Мій любий сину?
Я у тебе знов пита.
Не мовчи, не спи, благаю!
Дай отвіт, якщо пита.
— Люблю!
— Ото люби і не пускай!
І як пустиш раз нечайно,
І забредеш у ліс густий,
Не благай мене і не волай,
І як хочеш поридай.
Любиш її? Вчіпись за нитку,
Що зв'язала вас колись.
І ніколи не пускай.
Ізгадай їй кожен спогад,
Всі емоції, що мав.
Не ридай, не плач мій сину!
Я ж то доля не твоя.
А сестри дурного пана,
Що колись хазяйнував.
— Іди! Іди од мене геть!
Я ридаю, я благаю
І себе я проклинаю
Весь свій рід, що колись жив.
Проклинаю свій я розум,
Проклинаю цілий світ.
Я не хочу більш нічого,
Лиш би з нею жити вік.
І хай буде мені тяжко,
І хай буду помирать,
Та все ж краще вже
Померти біля неї, ніж насам.
Іди од мене гірка доле!
Весь свій розум погубив,
Погубив і думки болю,
Що колись в собі тужив.
Іди! Біжи! Від мене геть!
Чи не бачиш – помираю?
І тужу, і я в горі вже тону.
Я помру і не згадають,
Що колись такий то був.
Я люблю її так сильно,
Що згубив себе навік.
Що згубив її кохання,
Що вогнем мене зігріло.
Я згубив, не заперечуй!
Я винний у всьому, як не глянь,
І від цього помирать.
— Ні, не йди! О, доле моя, не тікай!
— То ти ж так гнав мене із хати,
Мітлою міг би проганять.
А тут кричиш, щоб не тікала?
Щоб нікуди не пішла?
Чи ти ж забув,
що тільки-но мені казав?
Що проклинаєш себе і рід свій,
Як-не-як прокляв мене.
Я ж казала, якщо любиш,
Не пускай.
Не відпустиш вже ніколи,
І в серцях зростиш її.
Як я зростила тебе
Під серцем у Бога.
А тепер прощай.
Прощай і не згадуй,
Ніколи мене.
Не слухав мене,
Ото зарубай на носі.
Все, прощай.
Прощай, не забувай.
Я прийду, як змінишся ти,
Як не буду потрібна тобі.
ID:
916604
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.06.2021 10:22:54
© дата внесення змiн: 12.06.2021 10:22:54
автор: Юрій Іркаш
Вкажіть причину вашої скарги
|
