Підняв з роботи очі, спину розігнув, поглянув в небо- бачу хижака.
Він кулею з під хмар пірнав у чорноту вже зораного лану.
Застукало частіше в грудях, в горлі стала грудка.
Не втримати в очах сльози, його польотом зачепило рану.
Скажи мені, Хижак, ти з неба бачиш більше.
Чи край існує каторги, чи розірву я побуту занудне коло?
Навіщо вранці встав, та ліг увечері навіщо?
Коли не треба буде бігти десь, чи буде час щоб озирнутися навколо?
Ти маєш волю, час, натхнення, полювання.
Та я вітрам твоїм не заздрю й небесам.
Моя рука на сердці, я зроблю зізнання.
Я шанс літати мав, та крила з-за плечей відрізав сам.
Колись був день, чи ніч, вже не згадаєш.
Я мав би скинути із себе зайвий крам.
Й летіти, але сорому від себе не сховаєш.
Я крила вклав на вівтар своїх сумнівів Богам.
Хижак, лети, та розкажи їм молодим, щасливим.
Торкнутись неба Боги дозволяють лиш сміливим.
