Уже за мною більше півпуті,
А далі ж – ні означок, ні розмітки.
Але я здатен і без них дійти
До тої смуги, крайні де помітки.
До крапки тої, звідки крок один,
А далі ні над чим ти вже не владний.
Там, де в очах читається твердинь
І дяка Світові за дні доладні.
За щастя і братерства славні дні,
За юність, досвід. За дітей і внуків,
За пристрасті й омани чарівні,
За миті тиші і за гами звуків.
І ворогів за те, що я змужнів,
За біль, живих що дістає скаженний.
За всі чекання посадко́вих ліхтарів,
За воду в пал, за хліба смак щоденний.
Огле́дюсь усміхнувшись, щоб після́
На кроках зосередившись не збитись,
Продовжити з хрестом важкий свій шлях,
І часом в корчах від ваги́ кривитись.
Скоріше монолог – не зізнання
Римую на короткому привалі.
В нім дяка тим, хто не сварив щодня
За перші кроки, зроблені невдалі...
Я вже боятись жити перестав,
Соромитись веселим буть, відкритим
І намагатись тим годи́ти перестав,
Хто каже: "Буть дорослим – буть сердитим".
Бажаю всім: як можно менше драм,
Конфліктів, сварок, сутичок, розборок.
З життям не залишатись "Сам на Сам",
За двадцять вам, чи трохи лиш за сорок...
Я тих ціню, хто світлий має вміст,
В біді не кине, бід і не шукає.
І хто піде в атаку в повний зріст,
Коли над головою обстріл дошкуляє.
Цупкіш ниток війна зв'язала нас,
Зрівняла в чомусь, сильно породнила.
Та гірко втямити, що нам не раз
У хлопців, що пішли, ревіти на могилах...
Оригінал.
Уже за мною больше полпути, ,
А впереди – ни знаков, ни разметки...
Да и без них уже смогу дойти
До той черты, до крайней той отметки,
До точки той, где остается шаг
И дальше ни над чем уже не властен.
И где без слов читается в глазах
«Спасибо, Мир, за то, в чем был прекрасен».
За счастья дни, за истинных друзей,
За юность, зрелость, за детей и внуков,
За множество иллюзий и страстей,
За миги тишины, за гаммы звуков.
И за врагов, что делали сильней,
За всю ту боль, что лишь живым присуща.
За ожидание посадочных огней,
За воду в зной, за вкусный хлеб насущный.
Я оглянусь с улыбкой, чтоб потом,
На качестве шагов сосредоточась,
Продолжить путь с доставшимся крестом,
От тяжести его, порою, корчась...
Не исповедь. Скорее монолог
Рифмую на коротеньком привале.
Благодаря всех тех, кто не был строг,
Ко всем ошибкам, сделанным в начале...
Уже я перестал бояться жить..
Стесняться быть веселым и открытым.
Я перестал стараться угодить,
Считающим - «Быть взрослым — быть сердитым».
Желаю всем как можно меньше драм,
Поменьше ссор, конфликтов и разборок,
Не оставаться с жизнью «Сам на Сам»
За двадцать вам, или "чуть-чуть" за сорок....
Я тех ценю, кто светел, чист и прост,
В беде не бросит, но и бед не ищет.
И кто пойдет в атаку в полный рост,
Когда обстрел над головою свищет.
Война связала крепче нитей нас,
И уровняла в чем-то и сроднила.
Но горько понимать, что нам не раз,
Рыдать у мальчиков ушедших на могилах...
Автор Виктор Залевский
ID:
831292
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.04.2019 11:54:54
© дата внесення змiн: 03.05.2019 17:54:31
автор: Юрій Шибинський
Вкажіть причину вашої скарги
|
