Я приречена кохати,
Ти вже вирок підписав,
У кам’яницю душу здати,
Навіщо ключик лиш забрав?
Десь за масивними дверима
Прогнили крила і пісні,
Молитва в небо не пробилась,
Бо стіни надто вже міцні,
Там, у вологих сірих брилах,
Ніч змішалися і день,
Отрута тілом просочилась,
А серце – це її мішень.
За муром сонце горювало,
І місяць голову схилив,
Воно ж мене тобі послало,
А ти дарунок розчавив.
В’язниця мальвами покрилась,
І час окови руйнував,
Завіси також похилились,
Охоче вітер їх гойдав.
Гуляли полем сизі ночі,
Самотню душу віднайшли,
Послали сни, немов пророчі,
Як до темниці треба йти.
Зі скрипом двері відчинились,
Кохання майже не жило,
Коли в обіймах опинилась,
Повстала з мертвих, всім на зло.
Струмочки радісно дзвеніли,
Страждання канули на дно,
Кохають ті, що так хотіли,
Щоб почуття до них прийшло.
Роки спливали за роками,
З теплом всі рани зажили,
Бо це так вистраждано нами,
Не буде більше тут журби.
