Закривши двері в кухню, жалюзі спустила
І не впустивши в душу нові почуття,
Дійшла, у темряві, до ліжечка безсила,
Згасивши світло тьмяне, в спальні, навмання.
Ти намагалася не плакати ночами,
Тримати пристрасть грішну вершником в сідлі,
Та заграватися романами й віршами,
Тихенько вголос їх читаючи собі.
Кружляти вальси Брамса, в залах світлих Відня,
Шукати поглядом Венеції мости,
І пошту з голубом, чекати з прерій Півдня…
Та навіть в тих думках, бажати самоти.
Сама у ліжечку спиш гола, одинока,
Нездатна серцем всім повірити в добро,
Живеш сама по собі, як в саду сорока,
Із чорно-білим рабським на крилі тавром.
Зажмуриш очі сонні, дочитавши книжку
І в снах продовжиш свою подорож у світ,
А завтра зранку встанеш, й вкотре, тишком-нишком,
Згадаєш втрачений безглуздо юний вік.
У цій самотності думки мов поторочі,
Біжать роками в тиху безвість день за днем,
А серце тліючи пускає дим у очі,
Хоча горіти б мало кожну мить вогнем.
