Ще отрута на вістрі стріли
І з очей ще не спала полуда.
Ти стрілець. Ти митець. Тож вціли.
Тої жертви і бог не осудить.
Тої крові на келих вина,
Що ковтнеш, що проллєш – вибирай же.
Ти стрілець. Не твоя в тім вина,
Що стріла поціляє без фальші
І що в ній смертоносне жало.
Не тобі на людей нарікати!
Ти стрілець. І твоє ремесло
Не боїться ні кари, ні плати.
Тож вціляй. Він ще там, поміж хмар,
Ще живий, непідкорений, гордий.
Що йому до спотворених твар,
Що йому катастрофи чи орди,
Що йому твоя гостра стріла,
Що йому смертоносна отрута…
Його погляд – це погляд орла.
Не відбити його, не відбути.
Не закути осклілих зіниць
І розмахнутих крил не закути…
Він вже тут, на землі, горілиць,
В груди вжалений вістрям отрути.
От і все… Ти радієш, митець,
Що з очей ще не спала полуда?!
Ти вгадав. Він орел. Ти стрілець.
Тої жертви і бог не осудить.
…А коли б і година прийшла,
І поцілили в тебе стрілою,
Ти би поглядом того ж орла
На прощання зиркнув над юрбою.
(З першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)
