Біжу. Мчу щодуху. Ледь вистачає дихання. Скільки вже так біжу? Не помічаю часу. Тільки б вдалося втекти, тільки б не наздогнали.
Серце грюкотить у скронях. Ледь не спіткнувся, ледь не впав. Тоді б не піднявся. Тоді… Краще не думати.
Не бачу перед собою дороги. Як тільки не наштовхнувся на щось?
От тільки. Звуки позаду, наче змінилися? Давно?
Де мої переслідувачі?
Не чую. Вітер у вухах. Якийсь, наче дужчий?
Чи вже за містом?
Повз мене не мчать автомобілі. Бігти стало наче легше. Будинків не видно. Наче друге дихання відкрилося.
Так вільно.
Але прислухатися ніколи. Треба бігти далі.
Але… Де це я?
Відірвався? Мабуть здалося. Підводить слух.
Може пригальмувати?
Невже й справді зовсім один? Сам –самісінький.
Так незвично. І…Не тішить.
Від себе не втечеш... 
