І стукав в серце, як в дзвін набатний
світ незворушний, світ невідплатний...
Спочатку нишком - крав тишу з нього,
кидав у галас мене убогу.
Нема де дітись. Нема - до втечі.
І найскладніші звичайні речі.
Йому б сказати - слова ж у комі,
давно в шпиталі, як в ріднім домі.
Байдужість впала ледь не до снива,
а з неі лихо мені зрадливе:
Мовчу як хочу! Кажу як треба...
А серце - тріснута навпіл гребля.
Несе у спомин, як в вирву лиха,
і плавить душу спочатку стиха,
а далі більше. А в часі розтин:
було як пе́кло і ще не доста