|
присвячую своїй дорогій бабусі
з вдячністю і любов’ю
Продовження...
А ще Паранька дуже любить свій садочок. Колись разом з чоловіком висаджували, леліяли. Зо півстоліття минуло з того часу. Проте й зараз мало не щороку тішить садовинка урожаєм щедрим та милує око старенькій. Онде паперівка присіла відпочити край городу, онде мрійлива йонка в небо задивилися, а он золота ренета крислатим віттям півсаду обійняла. А в крайньому ряду поставали, як статні вуйки, горіхи і гонорово споглядають на своїх посестриць.
«Ой саде, мій садочку» - посміхнеться, бува, Паранька, чи то садочку своєму, чи спогадам.
Скільки ж води утекло і не вернеться вже ніколи. Скільки спогадів зів’яло, а скільки їх ще й досі у серці Параньчиному товчеться. Здається інколи жінці, що й не з нею то все було, а де з ким іншим, ніби в другому житті якомусь, не цьому.
Зі своїм мужем зналася з дитинства, сусідували і, як звикле маються діти, нерідко бавилися разом. Потім шкільна наука закрутила. А відтак Паранька й не зчулася, як виросла з невидного дівчати у красну дівку. Не заздріла перших «не таких» поглядів Йванових, не урозуміла, як поклавши одного дня свою тендітну руку у теплу юнакову долоню, навіки віддала йому своє серце.
Одружувались тихо. Ба й не той час був, аби гучні забави справляти і медовухою обпиватися. А до всього ще й знелюбила свекруха невістку майбутню. Може, не такої собі багла, а, може, гадала, що її Йван вартує цариці якої – того вже не знати. Та ніколи Паранька не забуде своєї слюбної днини, того менту, коли свекруха замість благословення винесла з хати курман, простягнула його молодій і мовила: «На тобі, Паранько, аби с до року завісиласі! А ти, Йванку, - повернулась до сина – аби с до року вженивсі!». Здалось тоді Параньці, що земля перед нею розступилася і щось тяжке і чорне потягнуло у глибоку яму. Ніби світ вигорів на попел і колюча трина почала виїдати очі.
Але мусила й то витримати. Мусила знайти сили у собі, аби втриматись над краєм прірви і не полетіти сторчма униз. Не мала на се права – дорогоцінна ноша гріла під серцем.
Пімше думала собі, може, чорна хустина на її голові завинала у сему чорному зачині. Адже нещодавно поховала матір, а що тата не знала, то втратила найдорожче, і не могла темінь ані з серця відгорнути, ані з голови своєї. А порадити не було кому Параньці тої днини, аби не йшла до слюбу у чорній хустці, бо може чорна рілля застелитися, тай не зазеленіти вже.
Але, слава Богу, рілля все чорно стелиться, та не все чорно родить. Як буде небо дощем напувати, а сонце лагідно теплом застеляти, зеленітиме чорна рілля, буйно зеленітиме.
А Паранька не жаліла ні сили своєї, ні слова лагідного, ні погляду нелукавого. Не перечила свекрусі, ні на що не нарікала, тільки знай, віддавала всю свою душу родині, а руки – роботі. І за домівкою встигала дивитися, і двійко діточок дозирати, і чоловікові догодити.
Проте, багато років мусило збігти, аби признала чоловікова мати у невістці не чужу нелюбу дитину, а свою доньку совісну. Як лежала слаба, не раз-не два зі сльозами на очах просила вибачення у тої, бо що вдієш, деколи чорнота й розум заступить. А ще дав Бог так, що прийшлося доживати віку під Параньчиним крилом. З її руки хліб свій старечий їла, на її руках і вмирати випало.
А Паранька тепер на могилу ходить, не минає свята жодного, аби не відвідати за свою і чоловікову усопшу родину. Поки годна, ходитиме, вплітатиме щиру молитву у просьбу відпущення гріхів прижиттєвих. І собі прощення вимолюватиме, сама, сливе, завинила не раз.
До Йвана також частенько приходить. Все літо чоловікова могилка буйно півоніями та чорнобривками квітує, а навесні перед Великоднем хрест у різнобарвне пелюстя вінка убирається. Видається Параньці, ніби грає усмішка на Йванових вустах у ті моменти. Ніби всміхається він тоді своїй журливій жоні. А може й справді в такі хвилини веселіє душа Йванова? Бо й чим втішиш душечку ліпше, як не молитвою, як не пам’яттю...
Впорядкує Паранька біля могилки, запалить свічку, почне молитися, почне згадувати. Згадувати і плакати, а потім знову плакати і згадувати. Зтужилася за Йваном, ой зтужилася! Але де-де недовго вже їй лишилося орати нивину до веснування, не нині-завтра полине на стрічу з чоловіком своїм у небесному домі. І відкриє Йван перед нею білі осяйні двері, і скаже: «Ходи, люба Паранько, ходи до мня, вже м заждавсі…». І висохнуть назавжди в той мент гіркі жіночі сльози, і вбереться душа у білі крила, аби вже повік літати над хмарами...
(Далі буде...)
ID:
690074
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 21.09.2016 19:53:30
© дата внесення змiн: 28.09.2016 09:45:48
автор: Леся Геник
Вкажіть причину вашої скарги
|
