́́Цього разу на городі мені потрібно було полоти моркву і корчівку-цибулю, а моркву ще і розбирати. Термін «розбирати» - селянський, це означає проривати її, тобто залишати морквиночки, ці світлозелені ниточки-росточки, які тільки недавно проткнулися із землі, чітко на певній відстані одна від одної. Міжряддя я зробив вже раніше, проплужкувавши їх сапою, але в самих рядках сапою повернути не можна.
І хоча я, як справжній селянин, вже в деякій мірі наловчився, і в певній мірі набув досвіду оперувати з сапою. Я працюю нею з точністю до кількох міліметрів, це велика точність, і досягається вона лише тоді, коли кожен день маєш справу з сапою. Це означає, що ти повинен на відстані махнути сапою так, щоб її лезо пройшло в трьох-чотирьох міліметрах від стебла городини. І не дай бог ви зрубаєте городину! На перший раз на вас подивляться з подивом, на другий раз відсторонять від сапки і ви будете ходити по селу з приклеєним ярликом нікчемної людини.
На жаль, полоти і розбирати городину потрібно без сапи. Ти сідаєш навпочіпки, або на коліна і займаєш три ряди, один рядок між ногами, а два обабіч. Твої пальці повинні виривати бур’янець, а він поки-що маленький, і ти якби щипаєш його, але так, щоб вирвати його з корінцем. Вирвавши, мимоволі дивишся на корінець, а він буває дивовижної гарної структури. Ніде не можна вивчити так досконально ботаніку, як на городі.
Амброзія виривається легко, бо вона ще маленька. Але, не приведи господи, ви її пропустите. Вона швидко вимахує до пояса, не боїться засухи. Перетворюється у велику розложисту, кущисту, пухнасту кулю. Вона вже не вирветься, у неї таке ж кущисте коріння. Виривається вона лише після доброго дощу, але тоді разом з нею виривається і добра частина городини, бо коріння амброзії її переплело. Влітку від дорослої амброзії вітер розносить світло-зелений пилок. В деяких людей він викликає алергію.
Важко, навіть на початку його росту, виривається осет. Можна сказати, що практично його корінь весь ніколи не виривається, у нього стержневий довгий корінь, обов’язково він обривається і частинка кореня залишається в ґрунті. І ця частинка кореня швидко росте, ще швидше ростуть його паростки. Через деякий час дивишся, наче і не сапав, осет знову зеленіє. Селяни осет викопують лопатою, інакше від нього не позбавишся. Аналогічна справа обстоїть з пирійкою, молочаєм та берізкою.
І ще дуже цікава трава-сорняк є на городі. Коріння її червоне, гладеньке і довге, воно, як ліани, повзе горизонтально ґрунтом і викидає через проміжок паростки. Я назвав її марсіанською травою за аналогією з марсіанською травою, яка описувалася в романі Герберта Уелса «Війна світів». Тільки в романі марсіанська трава, якщо висихала, становилася ламкою, то наша навпаки - надзвичайно жорсткою.
Якщо осет своєчасно не вирвати, він виростає високим і дерев’яніє, вирвати тоді його неможливо, його корінь сягає до половини метра в глибину, листя його стає колючим, як в колючки, обколиш руки миттєво. Відцвітаючи, квітки осету перетворюються в пухнасті кошики, туго набитими білими парашутиками з насінинками на кінцях. Вітром парашутики розносяться по всьому городу і навіть по всій долині. Тому селяни стараються знищити осет ще до його цвітіння.
Поняття сорняку на городі – поняття далеко відносне. Такі рослини як віниччя, кріп, часник і багато інших можуть бути одночасно як культурними, так і сорняками. Особливо допікає віниччя. Воно спочатку схоже на кукурузку, і тільки досвідчене око селянина може відрізнити молоде віниччя від кукурузки. Потім воно швидко виростає, і його вже приходиться не сапати, а вирубати. Коріння в нього довге, і воно знову виростає і виростає. Це особливо дратує мою дружину. Вона зі злістю вирубує віниччя разом з корінням, і залишає після сапки глибокі ями. Загладжувати їх приходиться вже мені.
Розбираються і виполюються рядки моркви повільно, по-перше, коли садиш, тобто сієш насіннячко, не вгадаєш, як слід рівномірно сипати насіння, особливо, коли вітряна погода, то в тебе сиплеться його то багато, то мало. От потім і маємо, що морква іноді на деяких ділянках густо проростає, і тоді приходиться довго розбирати тонкі волосиночки-стебелиночки на чіткій відстані одна від одної та ще і виполювати всі бур’янці в рядку. Це скрупульозна робота, і якби її не хотів робити швидше, не зможеш. Висівати насіннячка моркви приходиться багато і тоді, коли ти невпевнений в якості насіння, зійде воно все, чи ні.
На городі у мене є мітка, це заглибина-ложбинка, яка пролягає на протязі всього городу майже точно посередині. Така ложбинка завжди утворюється від оранки городу трактором. Я повинен дійти до неї, і тоді лише зробити маленький перепочинок. Раніше ні, тому що коли часто відпочиваєш, втрачається ритм роботи і вона сповільнюється, а це ще гірше. Лише поглядом кидаєш, чи далеко ще середина городу. Але поступово, поступово, і ось ти вже посередині. Тоді ти з трудом випростовуєшся, у тебе заніміло, здається, все: спина, шия, поперек, ноги. Ти робиш ряд фізкультурних вправ, розводиш руками в сторони, крутиш тулубом. Полегшує. Це в кращому випадку, коли ще не дуже стомлюєшся. А в гіршому, ти звалюєшся в ложбину і лежиш, невзмозі поворушити навіть пальчиком. Лежиш і слухаєш, як у ближньому гайку́ кує зозуля. Вона кує набридливо довго, можна подумати, що я так багато проживу років. Прямо наді мною співає жайворонок. На цей раз він невисоко зависає наді мною, можливо тому, що лежу я непорушно, і я можу його уважно розгледіти. Співаючи, він часто-часто тріпоче крильцями, так часто, що вони стають майже невидимими. Його спів – це найкраща для мене музика, вона вливає у моє серце заспокійливе щастя. Навіть ради цього можна приходити і працювати на городі. Деякі приносять з собою радіо, і воно валує на городі, їм здається, що так не скучно працювати. Але це обманливо. Радіо можна і потрібно слухати вдома. На городі, на полі слід слухати спів пташок, сюрчання цвіркунів, шелестіння листочків, дивитися на цей прекрасний світ, насолоджуватися краєвидом, але, на жаль, не всі це не розуміють. Крім цього, на городі добре думається, бо ніщо не заважає.
І ще я дуже люблю слухати вітер і дивитися на нього. Ви можете заперечити, ну як можна дивитися на вітер, він же невидимий. А для мене він завжди видимий і чутний. Я люблю дивитися, як у сусідньому гаю вітер нагинає верховіття дерев, а до мене доноситься гул, наче вдалині шумить поїзд. Я люблю дивитися, як вітер прокочується по ячменевому полі, здається, що це темно-зелені хвилі котяться морем.
Недовго приходиться відпочивати, потрібно йти вперед. І ти знову присідаєш, або згинаєшся, і так навпочіпки, сантиметр за сантиметром, рухаєшся вперед.
Ти не можеш собі навіть сказати, що це тобі не хочеться робити, що воно смертельно надоїдає, ця нетворча нерозумова праця. Ні, такого навіть і в думці немає. Це життєва необхідність. Буде врожай на городі, виживеш.
Сусід по городу, повновидий, міцний чолов’яга, схожий на запорізького козака, з усмішкою, і навіть з деяким сарказмом, кидає, проходячи мимо мене, слова: «Що це таке у світі відбувається, вже і поети працюють на городі!». Я мовчу. Що я йому можу сказати? Віршів моїх ніхто не купляє, більш того, їх навіть не читають, і виявляється, що пишу я їх для себе. Натуральне господарство тягнути не можу. А у нього три корови, свині, індики і таке інше. Має добрий шмат землі. Він впевнений в собі, і вважає, що твердо стоїть на землі. Взагалі, на селі ціниться фізична сила, залізне здоров’я, селянська витривалість, вміння вести господарство і робити гроші. Якщо цього нема, то нехай в тебе буде хоч сім п’ядей в голові і зірка на лобі, на тебе будуть дивитися з презирством.
ID:
594235
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 17.07.2015 12:43:17
© дата внесення змiн: 17.07.2015 12:43:17
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
