Третя ночі, все теж світло у вікні,
незворушний погляд, у дрімучі пітьмі.
Колір очей мов небеса, омиває солоний океан,
холодна розлита кава, наслідки душевних ран.
Закрите вікно і сліди рук на склі,
дві руки колись, а тепер одинокі і пусті.
Залишки мрій пронизані їдким димом,
Кохання стало лиш тимчасовим режимом.
Ніч чи день, усе одне і теж по колу,
кава, дим, погляд, солоний океан.
Вона вже другу осінь не покидає дому,
попавши душею, у іржавий капкан.
Постійна тиша і в вечір одну пісню на повтор,
непрочитані листи, і бите скло під ногами.
Вона обрала мовчазний, темний коридор,
загнута в кут, колись теплими словами.
Вона не жила а мовчки існувала,
чекала світло, чекала завжди його.
Але не витримавши відкрила вікно
в легенях дим, а на підвіконні недопита кава.
