Стою край дірявого даху
й обпльовую власну невагомість,
прибиваючи до хреста свій авангардний трюїзм
біжу у запакованій схемі лісу, -
а звідти вилітає смердюча
стріла звіра
і молюсь, і прошу
й не молюсь, й не сподіваюсь,
завершую, звершую
повертаюсь й покидаю,
сфера прокинутого вартового,
дев’ятсот сорок п’ятий чоловік
без ніжності у поспішному розумі
гребе із цього буття,
ген за чорні олов’яні сходи
й картина відламує шмат
мого нутра й вкидає
у культурний міазм
беззубої річки,
вода й каміння всередині
чужопосаджених плечей,
світло кирпатого одвірку -
я майже малюю себе:
самоутвердження через
фарбу червонішу,
ніж кров грошей
я велика риба,
а світ – маленький струмок
світ – велика риба,
а я маленький струмок
я колір зневоднення
а світ – це фортуни кістка
світ – це колір зневоднення,
а я – фортуна кістки
випльовуй все через ротовий клапан,
виходь за межі своєї трансарктики і бийся,
командир горлає слова посмертної подяки
за заслуги перед людством –
нагороджується цей поет посмертно
дев’ятьма тисячами плювків й прокльонів,
і матір божа висить на хресті собору.
Ти бачиш все так злагоджено, як у сні,
снити тобі ще сотню віків
і віддати кінці на цьому перехресті,
де зеленого світла вже й немає
