Не зрозумівши деяких важливих речей,
моя душа захлинулася у глубочині твоїх морських,
трохи волошкових очей з присмаком ранкового туману.
Сльози змывають з мого обличчя сіру байдужість
і розбиваються об холодний паркет тихими нотами.
Не можу знайти в собі мужність, щоб таки запитити,
коли зрушиться з місця та мертва точка,
з якої так довго не сіпається погляд трохи скляних,
печально мокрих очей у куточках.
А знаєте, як боляче, коли сльози потрапляють на свіжу рану душі,
не на якусь дрібну подряпину, а на велику,
повільно продерту іржавим лезом слів рану.
Завтра вставати рано... Тобто вже сьогодні.
Мовчазна годинникова стрілка давно розпочала нову добу.
В кутку кімнати лежить дарована тобою і така схожа на мене своєю самотністю лялька Одрі.
В котрий раз, обманюючи, світанок віщає, що все буде добре.
А я так само наївно вірю у цю солодку прозору брехню.
Свідомість прокинеться.
Я відчую запах дощу, який ти, заходячи, впускав у квартиру.
Коли щоки перетворяться на голодні вилиці.
Коли вікна зловлять погляд сонця, у відблисках сумні думки топлячи.
Буду цілими днями сидіти на краю ліжка нічого не роблячи.
Хіба що прокинусь, як завжди, посеред ночі в істериці від того,
що забуваю без тебе дихати.
Можливо, десь у іншій реальності, я почую вночі, як скрипнуть вхідні двері,
і як тихо прийдеш ти, дозволиш мені жити далі.
Від суму й очікування подалі.
Подалі від брехні.
