|
Я ніколи не думала, що буду коли-небудь почуватися як невидимка, справжня невидимка в людській плоті. Невидимість має свої жирнючі плюси. Тебе ніхто не чіпає, твоя присутність не є обов’язковою і світ більше не чекає від твоїх вчинків нічого особливого. Чудово, якщо плюсів більше. Але незабаром доводиться вже переконувати себе в цьому.
Невидимість буває фізично видимою, але зовсім непомітною водночас.
Вперше це трапилося минулого тижня, коли я не помітила сама своєї присутності в транспорті. А якщо я не помічаю себе, то чи можу я скаржитися на інших за це? Звичайно, це було б надміру егоїстично!
Тролейбус? А коли я тут опинилася? Дорога? Коли я вспіла її пройти? Щоденна повторюваність дій і подій веде до замкненості по колу. І зовсім скоро ти просто перестаєш помічати точки цього кола, просто йдеш…
Дико! Гидко! А потім – просто байдуже…
Навіть страшні новини чи залякування сусідньої ядерної держави перестають лякати. Зарубцювання всередині заморожує почуття. Емоції стають майже відголосками колись пережитих станів.
Мені соромно говорити, що весна була для мене важкою, хоча вона такою і була… по-своєму. Порівняно з тими, хто втратив дорогих їм людей 19 лютого і рештою днями в Україні, що забрали життя людей, які боролися за її майбутнє. Порівняно з тим жахом, що опановує людей, які чули під своїми вікнами постріли та вибухи. Порівняно з тими, що змушені були тікати з дітьми на руках від озвірілих людей з битами і автоматами. Порівняно з тими, хто мусив з соромом в душі залишати територію власної країни і виривати власні родини зі звичного життя і їхати невідомо куди, в невідомо які умови. Порівняно з тими, що досі бояться випускати своїх дітей на вулиці, де розгулюють російські найманці. Порівняно з тими, хто не може заснути на кордонах з «божевільною Росією», чекаючи на їх безглуздий напад.
Виходить: я порівняно щаслива? Але де ж це? Де це відчуття свободи і щастя? Та нема його, в принципі, як і не було…
Отже… невидимість… Ні, це ні в якому разі не брак уваги. Депресія? … Стрес? Від чого?
Самокопання не допомагає.
Я пишу «ранкові сторінки». Ось уже майже два місяці. Крім того, що намозолила собі середнього пальця, змін суттєвих ще не помітила. Вони теж стали вже частиною рутини, сірої, до біса дріб’язкової.
Хоча після закінчення третьої відчуваю полегшення.
Виписалася – стало легше, може, в цьому і є суть невидимості. Поки мовчиш – завжди невидимий, як Україна до листопада 2013 року, а потім коли починаєш, говорити, кричати, стояти на своєму і знову боротися – ти видимий, живий, потрібний, особливий!
Невидимки весняного спустошення тримайтеся! Життя наповниться новими барвами швидше, ніж ви думаєте! Тільки не чекайте на це! Робіть щось для цього!
28/04/2014
ID:
495491
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 28.04.2014 13:34:39
© дата внесення змiн: 28.04.2014 13:38:00
автор: Долинська Людмила
Вкажіть причину вашої скарги
|
