Це ще не бум, це – ейфорія.
Віват, Росія!
Браво, брат!
Вернули здерте – дурник рад.
Та ж і школярик розуміє,
хто з тих мільярдів збагатіє
і в чий офшор піде «відкат».
Танцюй під дудку, небораче,
скачи, як схоче давній пан.
Дарма, що внук колись заплаче,
віддавши свій жупан козачий
латками «Тришке на кафтан».
Жили з молитвами до Бога.
Чекали звільнення з ярма.
І дочекались – все дарма.
Неначе і була дорога
ходити з президентом в ногу,
та виявляється – нема.
Всіх пов’язали і скрутили
в баранячий, звиняйте, ріг.
І Бог нас, бачте, не вберіг.
І де своїх чорти носили,
якщо чужа нечиста сила,
не випускає за поріг?
Шалена сила! Тупість – криця!
Тваринна злість. Щити й кийки.
Відбити б руки – не з руки.
Сльоза ятрить, душа іскриться.
Ми вдруге підставляли лиця,
та в нас всього лиш дві щоки.
Ми козаки. Ми ополченці.
М́и – влада! Ось у чому суть.
Закон за нас, а в нас плюють?
Присяга в нас – служити ненці,
коли бандити-відщепенці
її дітей невинних б’ють.
То ж – начувайтесь. Наше право –
вже не стояти, а іти
наперекір дурній державі.
Зійдіть з дороги до мети,
ви, двоєдушні, двоєглаві,
осліпі в злобі і лукаві
народу вільного кати.
Доволі гратись в менестрелів.
В умах не просто пустота,
а смог з посудин Торрічеллі.
Проснеться істина проста,
але не в розмазні пастелі,
де вбогість пнеться вище стелі,
а та, що зціплює уста.
Доволі силу розпинати
і шкіру дерти з наших спин.
Прийшло біблійне, – UPHARSYN!
Прийшла пора – розбити ґрати.
На милість неба уповати
давно стомився Людський Син.
