Герої мого дитинства курили мальборо.
Червоний їдкий дим пропалював їхні легені й серця.
Вони казали своїм побратимам, не парся бро.
І бро не парився, він взував рвані бутси
і йшов до кінця.
Вони здобували авторитет шляхом гострих шрамів.
Шляхом синців, переломів душі та судом.
Шляхом червоних карток й побиттям хуліганів,
Змиваючи всі свої рани дешевим вином.
Я зараз інколи їх зустрічаю,
На вокзалах, в маршрутці чи вві сні.
Ті з них, хто вижив, купують ліки до чаю.
Вони мені всміхаються, вимовляючи лише голосні.
І їхнє серце спускає тепер, наче втомлений м’яч,
Їхні ніздрі і вени утратили пам'ять про кайф газону.
Вони ходять собі, мов зомбі,
між дітей і невдач,
І викошують затхнутий план
По периметру стадіону
І минаючи вкотре ворота, вони згадують потай
як колись забивали, як виносили і вигравали
і як виносили їх.
Згадують товаришів і братів.
Усіх, хто тоді воював, хто ламав
забивав, вимагав, хто харкав
свою втому і кров, наче ріки.
Згадують, як дівчата й старі за них вболівали
І твердо вірять, що їхні літали,
котрі вже повмирали -
лише закрили повіки.
Герої просто так не вмирають.
Вони не гнулись тоді, і зараз так не зігнуться.
Уся команда, всі вони
просто в іншому місці
Шнурують свої переможні бутси.
Так!.. Дійсно було що подивитись на стадіоні... Хлопці рубались... Ті, із великих команд... 
